Політичної програми я не мав, але мої симпатії були по боці денікінців. Такі були й симпатії Харкова, принаймні в тій його «нагірній» «благородній» частині, де ми жили й до якої належали. Вступ білих до міста був тріюмфальний, маси людей висипали на Сумську, віяли трикольорові прапори, я витяг свій кашкет з кокардою, грала військова музика, блищали військові уніформи. Скоро в одній з вітрин поставили велику карту Росії, де чорною стрічкою позначалася лінія фронту, і стрілка показувала напрям наступу — на Москву, на Москву. Щодня стрілка посувалася далі на північ, тягла за собою чорний шнур фронту, і я бігав дивитися, як далеко вона зайшла. У нас удома товклося чимало молодих офіцерів, їх приводив Коля Таранов, що був в одній з добірних дивізій, здається, корніловській, їх приймали сестра Віра й кузина Люся Таранова, було молодо, було весело, розмови точилися про літературу, про теософію, співано романси, циганські й дещо «клясичніші», вірилося в майбутнє. Я не розумів тих розмов і тієї атмосфери легкого флірту й піднесености, але загальний запах її я вже міг відчувати. Про дійсність українського запілля, про селянські бунти я, а, мабуть, і не тільки я, нічого не знав. Тож цілковитою несподіванкою було, коли чорний шнур, коли трикольорова стрілка, трохи переступивши через Орел, раптом зупинилися, а потім, буквально за кілька днів, усе розсипалося, як споруда з карт.
Приходи червоних росіян до міста мали зовсім інший характер. Ніхто їх не виходив урочисто зустрічати, вони заходили якось насторожено, без блискучих уніформ, місто зразу ставало сірим і ніби напіввимерлим, із спорожнілими домами, з позачинюваними дверима будинків.Пізніше я згадав образ посірілого, збляклого, спорожнілого червоного Харкова, коли відвідував Ранµун у Бурмі: порожні вулиці, закриті крамниці, безлюдні базари, люди бояться чужинців і уникають контакту з ними. Говорити зі мною наважувалися тільки шофери таксі, бо в таксі не було наглядачів і не було апаратів для підслуховування. Один з них мені просто сказав: «Чого ви приїхали сюди? Тут нема на що дивитися. Усе, що було багате, усе, що було інтелектуальне, знищено. Не лишилося нічого».
У червоному Харкові тих років, 1918—1920 (певна річ, з відступами й наступами, із змінами влади), не було таксі для таких розмов, та я й не був ні чужинцем, ні просто таки дорослим. Але, що таке ленінський режим, і я знав, і не тільки з загального враження, а і від дуже конкретного образу. Це був образ роботи чека, що містилася на околиці міста, між Пушкінською вулицею й Журавлівкою, де простягалися ще не забудовані пустирі. Там, де обривалася Чайковська вулиця, чека розстрілювала заарештованих і закладників — тих, за словами ранµунського шофера, хто був багатший або вмів мислити. Коли білі вступили до міста, на другий день чи, може, третій вони відкрили це місце для публіки, і тисячі відвідали це місце, обнесене колючими дротами, де викопано з-під дуже мілкого заховання тисячі трупів. Але найсильніше враження було не від кількости трупів навіть, а від солодкого, гнилого запаху, запаху трупів, що починали розкладатися. Це був справді апокаліптичний вступ до доби ленінського тоталітаризму, до панування державної машини, що мала перемолоти мільйони живих і здатних мислити людей на угноєння. Вступ, сильніший і важчий, до мого дальшого життя. Моя друга й незмірно впливовіша гімназія. Пригадка про панування на просторах Східньої Европи комплексу Вичлінського. Людина безсила, людина смертна. Людина знелюднена, якою можна маневрувати, ad libitum.
Дещо пізніше я мав переглянути своє ставлення до білих росіян і до українських сил. Але моє ставлення до червоних росіян було визначене тоді раз назавжди. На мене чекали двадцять років життя в «радянській» системі (ради тут звичайно були тільки в назві, яка була фальшивою фасадою, ніякої ролі ні в чому вони не відігравали), роки, про які я згадую з жахом і огидою. Але моя настанова до цієї системи була зформована остаточно в ті дні червня 1919 року.
Уже далеко пізніше, уже поза межами радянської системи я зрозумів, що це був не тільки вступ до цієї системи. Це був вступ до людського життя в масовому суспільстві двадцятого сторіччя, де поодинока людина не має ніякої вартости, де євреїв нищать тільки через те, що вони євреї, де з наказу Черчілла безглуздо нищать Дрезден з сотнями тисяч забитих тільки для того, щоб місто не дісталося цілим до рук росіян, де практикується груповий секс, будь з ким і в присутності будь-кого, де застосовується терор не проти когось конкретного, а так просто, заради самого терору. Ленін був тільки першим, хто запровадив таку настанову в життя не тільки під час воєн, а під час так званого «миру».