Про все це читача чесно попереджено тепер.
Час, поняття часу не дані людині з самого початку. Їх треба відкрити, і це мусить зробити кожний для себе. У моєму випадку відкриття відбулося дуже пізно, і я навіть не знаю, коли саме. У світі мого дитинства й юности час не існував. Звичайно, були годинники, і вони показували годину, але години були кожного дня ті самі, а тим самим не були часом. Були дні у календарі, але і це була рутина, що повторювалася кожного року, як повторювалися зима, весна, літо, осінь, але все це було стале і повторюване. Воно йшло колом, як стрілка на годиннику, але це не був рух вперед, це не було поглинення вчорашнього, не був безслідний заник того, що вже ніколи не повернеться. Не було, отже, й причин уболівати за минулим чи, навпаки, тішитися його згасанням. Був я і був світ навколо мене, але ні я, ні світ не мали початку, і не передбачався їхній кінець.
Звичайно, я знав, що є смерть. Говорилося про смерть тієї чи тієї особи. 1924 року померла моя старша сестра Віра, я знав про це, але я не хотів дивитися на неї, померлу. Це було так, ніби вона перейшла до іншої кімнати, до якої я чомусь не заходив. А було мені вже п’ятнадцять років. Перед тим, десь 1920 року, мати хворіла на висипний тиф, я боявся за її життя. Не знаю, чи час відкрився б мені, якби вона померла. Але вона видужала, і навіть можливість виринання проблеми часу зникла, не реалізувавшися. Пройшла війна 1914—1918 років, революція лютого і жовтня 1917 року, зміни влади, занурення життя в чорні роки напівголодного існування, холоду в неопалюваному будинку, браку електрики й світла. Я все це бачив, язнав, що так стається, але яне сприймав цього плину сучасного від минулого, не замислювався над неповоротністю земного. Мій світ не був логічний, але він і не потребував логіки. Вінбув, і цього вистачало. Бо я був у ньому, а я був центр світу. І я був незмінний.
Сьогодні мені важко повірити, що людина може так бачити світ. Мабуть, позачасове сприймання себе й світу характеризує дитину. Про це вчені психологи, напевне, написали не одну книжку. Це нічого не допомагає. Хто не відкрив часу для себе сам, може прочитати гори книжок, вони йому нічого не відкриють. У моєму випадку ця дитинність позачасовости тривала дуже довго. Я вже сказав, що я не знаю, коли я відкрив час. Але може це було 17 грудня 1958 року. Це був день мого народження, і мені скінчилося п’ятдесят. Ця річниця здалася мені кінцем життя. І я був сам. Мати померла п’ять років перед тим. Було чимало знайомих і дещо друзів — ніхто з них не знав цієї дати або не звернув на неї уваги. Винятково, цілий день мовчав телефон. Я хотів привітання, теплого слова, співчуття, може згадки про те, чого я досяг за свої півсторіччя. Нікого, нічого. Пустка, самота, мовчання. І може тоді я зрозумів, що я скінчуся.
Але може відкриття часу сталося ще десять років перед тим. Як уже сказано, ми, я і мати, жили тоді в Мюнхені на Боµенгавзені. Місто тоді майже кінчалося на площі Геркоммер. Там кінчався трамвай, а будинок, один з двоповерхових приватних будиночків серед зелені дерев на тих напівбрукованих вуличках, названих іменами персонажів з «Пісні про Нібелунµів», був яких п’ятнадцять хвилин ходу від Геркоммер. У старшій, більш урбанізованій частині Боµенгавзену жив мій майже земляк — Полтава яких 130 км від Харкова — Олекса Григорович Мальченко, він же Ізарський, з душею напів полтавською, а напів «просто µеттінµенською». Дуже відмінний від мене тим, що був дуже жадібний на людей і любив угризатися в кожного, поки не відкриє душі й думки, тоді як я завжди уникав зазирання в чужі душі, про що більше — далі. В добру погоду Олекса Григорович любив заглядати до мене, витягати мене з моєї кімнати, і ми йшли на прогулянку. Часом ми прямували на луки, де паслися вівці (тепер там суцільне місто конструктивістичної архітектури), а часом до надізарських парків. Парки тяглися на схилах над зеленою й швидкою альпійського походження річкою на цілі кілометри, часом досить пологі, часом стрімкі. Ми ходили, неспішною ходою, вздовж тих схилів, над річкою і говорили, багато говорили про філософські проблеми, про літературні, про театр, про спільних знайомих. Мої були майже виключно українські, втікацькі, він робив вилазки трохи й до німецького культурного світу. Цей звичай, розумово вимінюватися на піших прогулянках, був вивезений з України. Ми тоді поняття не мали про прийняття великих груп людей на вечірки, з їхнім ритуалом припивання коктейлів навстоячки і порожнього small talk. Нам вистачало двох осіб і щирости. Серйозні теми, де вирішувался доля якщо не світу, то принаймні світової культури, легко переходили в жарт, жарт у гру. Ми жили бідно, обходилося без частувань, але було легко й весело. Того дня, десь серпень 1948 року, мені наближалося до сорокаріччя, Олекса Григорович (пізніше я його звав Олекса Ізарович) був молодший. Жартома він побіг від мене, жартома я побіг навздогін. Стежка вела вгору. Раптом моя нога здерев’яніла, моє серце (моя, моє! Не я! Алеж і я) десь запало. Я мусів спинитися. І я відчув: щось сталося. Щось урвалося. Щось зазирнуло в ніщо. Ізарський, думаю, нічого не помітив. Подумав, що просто мені набридло дурня клеїти, гравши в дитину. А може нічого не подумав. Але це мені почав відкриватися час.