Зовсім інший був Миша Бармас. Наше ближнє знайомство, а далі й приязнь почалися з того, що ми жили поруч, я на Римарській 22, а він 24, і ми разом поверталися з навчання. Миша не походив від інтелектуального батька, ані не відзначався сам блискучістю, учнем він був пересічним. Мені подобалася в ньому стриманість, постійна, спокійна іронія, здоровий глузд. Я маю від нього кілька фотографій. На одній, 1928 року, він написав:«Дорогому Юрі від не менш дорогого Миші». Забувши, він достоту повторив це на картці 1939 року. Це характеристичне для нього: іронічна пародія шабльонового напису, перебування роками в колі тих самих уяв, без шукання ориµінальности. Миша жив із своєю матір’ю Розалією Самойлівною й вітчимом Мироном Яковлевичем Познанським. Мирон Яковлевич був те, що називалося непман. Він мав у Харкові невеличку фабрику лез для бритов. Як на обставини того часу, родина мала дуже добре й просторе мешкання. Я бував у них, а частіше викликав його криком з вулиці, й ми йшли прогулюватися вулицями. Десь наприкінці НЕПу вітчим переніс фабрику, і вся родина переїхала до Ленінµраду. Там я бував у них, це був мій pied а terre в Ленінµраді. Я любив подорожувати, а готелі в ті роки були не для приватних громадян. Можна було кудись їхати тільки тоді, коли було в кого перебути. Миша постачав мені книжки про Ленінµрад і показував мені місто. Після шкільної науки він закуповував і висилав мені видання першої половини дев’ятнадцятого сторіччя від ленінградських букіністів: у ті роки я цікавився російським романтизмом, особливо Марлінським. Я зібрав тоді добру бібліотеку цих видань. Ними користався пізніше від мене Булаховський, коли писав свій двотомовий опис російської мови першої половини 19-го сторіччя. Він просив дозволу ставити малопомітні крапки олівцем на берегах проти тих місць, які мав використати як приклади. Ці книжки, як і вся моя книгозбірня, загинули 1943 року в пожежі. Уся родина Мишина говорила з особливою інтонацією, яка справляла на мене якесь дивне заспокійливе враження, вони ніби мали додатковий наголос на останньому складі мало не кожного слова, а їхні запитання звучали мені як ствердження. Пізніше, вже поза межами Радянського Союзу, я відкрив, що це була польська інтонація. Так само письмо Мишине було якесь особливо спокійне, врівноважене. Ми не говорили з Мишею впрост на політичні теми, але й з його незакінчуваних іронічно-спокійних реплік я знав, що він не прихильник системи, хоч, звичайно, він не був ніяким політичним активістом. Ми також ніколи не говорили на сексуальні теми, тільки раз було таке: я тоді вперше почув 5-ту симфонію Бетговена, і вона справила на мене величезне враження. Я написав поезію під цим враженням і прочитав її Миші. Там була строфа —
Прямо к сверкающей цели.
Несподівано для мене Миша сприйняв це як еротичний вірш і зареаµував незвично емоційно. Я згадав про цей епізод у середині тридцятих років, коли Миша раптом перестав писати мені з Ленінµраду. Його мати повідомила мене, що Миша, мій стриманий, завжди спокійний Миша зробив замах зµвалтувати малолітню дівчинку. Його засудили, й він відбув кілька років у таборах. Повернувшися до Ленінµраду, він відновив наше листування. Про цей епізод, що коштував йому кілька років каторги, він ніколи не згадував. Він далі був спокійний і іронічний.
Дальша доля Миші теж не була весела. Його вітчим був заарештований у середині тридцятих років як капіталіст і пропав без сліду. Миша утримував маму. Востаннє я був у них зимою 1940 року під час війни з Фінляндією, в затемнюваному Ленінµраді. З початком німецької війни вони лишилися в місті. Не думаю, щоб вони вийшли живими з облоги. Не знаю, що штовхнуло його перед тим на його кримінальний учинок. Для мене він лишився зразком порядности й гідної стриманости. На всіх фотографіях його очі спущені додолу, ні на одній нема посмішки. Кожна людина проходить через свої бунти. Може, Мишин учинок був його бунтом?
Зунін і Бармас були першими в довгому ряді моїх найближчих приятелів-євреїв у дальші роки в Радянському Союзі: Михайло Фінкель і Михайло Тетієвський у студентські роки, Лев Догадько в Інституті журналістики, Марек в аспірантурі. Певна річ, я не вибирав собі свідомо приятелів серед євреїв, я навіть не усвідомлював собі самого факту, так воно само собою склалося. Але коли сьогодні я думаю про це, я думаю, що це не була проста випадковість. Головною причиною було те, що євреї не були селюками, навіть ті, що виростали на селі. Було в них щось, що наближало їх до космополітизму. Вони легко засвоювали елементи української культури, вони були вдома в російській. Молоді євреї в ті роки в Радянському Союзі не були носіями ексклюзивізму або, тим менше, месіянізму. Звичайно, рустикальність була чужа і російській інтеліµенції, але, поперше, велика і часом краща частина її опинилася після розгрому білих армій за кордоном або у внутрішній еміµрації, а подруге, з малими винятками, вони на Україні ставилися зневажливо або в кращому випадку байдуже до української культури. Думаю, що підсвідомо я відчував це ще перед моїм наверненням до українства, а вже зовсім добре знав це після мого навернення. Юра Петровський був моїм першим і останнім другом серед росіян, аж поки я зустрів, уже в еміµрації, Бориса Унбеµауна, та про нього мова буде окремо, тут скажу тільки, що він не був скутий путами російської ексклюзивности, може тому, що був німецького походження й почасти µрунту. На еміµрації я вже не мав близьких приятелів зпоміж євреїв за винятком Віктора Вайнтравба з дружиною. Як реакція на гітлерівські переслідування і як вислід існування власної держави, більшість євреїв розвинули активний комплекс єврейськости, що витворив бар’єр між ними і іншими. Радянське гасло «дружби народів», звичайно, не більше, ніж пропаµандивна облуда, але в мої двадцять радянських років бар’єри між євреями і іншими справді були або усунені або принаймні відсунені, і з моїми єврейськими друзями мене не ділило ніщо. Ми були свої. Як і вони, я ніколи не «пас ягнята за селом», — ввесь цей психологічний комплекс був для мене тільки екзотикою. Не виключаю, що прихилило до нас моє серце й те, що швидкість їхніх реакцій, пересічно беручи, не кажучи про поодинокі винятки, була далеко вища, ніж у більшости моїх українських близьких і знайомих, як швидша, скажім, реакція французів супроти американців.