Звичайно, обидва мої бунти були просто хуліганством, я нічого не міг і не хотів ними довести. Але в кожній людині, а надто чоловікові є запас зла, який вона/він мусить витратити на зовсім випадкові об’єкти. Якщо людина була вихована в добрі, як був я, то ці бунти мають обмежені маштаби. Виховані в злі, намагаються перевершити вчинене їм зло. Тоді палають райхстаµи і розстрілюють чи вішають нічим не причетних заручників, як у грудні 1934 року в Києві. Але ступінь учиненої шкоди треба міряти в відношенні до попередньої міри добра і зла, і тоді мої (наші — мої й Зуніна, мої й Осокіна) вчинки в такому відносному балянсі не різняться від Гітлерових і Сталінових. Не кажу, що людина зла, але не кажу, що вона добра. Людина — всяка, і вона мусить, живучи, витратити свій запас невитраченого зла і добра. І ніякі ідеальні суспільні лади, ніякі системи виховання проти цього нічого не вдіють.
Бунти, тоді вчинені, не були останніми в моєму житті. Вони спалахували один по одному. Там вони не були такі ірраціональні й безсенсовні. Пізніше вони спрямовувалися проти носіїв системи, хоч системи вони зрушити не могли, а шкодили тільки мені самому. Таким був мій бунт 1934 року проти Наума Кагановича, тоді головнокомандувача всіх радянських мовознавців на Україні, бунт, що примусив Кагановича кинути мені:
— Вы юноша дерзкий!
Такий був випадок 1945 року в гітлерівській Німеччині, коли я жбурнув ключі в фабриканта Літпольда, для мене втілення тогочасного режиму.
Таким був мій бунт проти Романа Якобсона, що запроваджував засади µанµстеризму, що втілював російський шовінізм в американську славістику, рік 1953, коли я демонстративно діяв проти його «порад».
Такою була моя відмова потиснути руку Горасові Лантові 1966 року, відмова публічна, маніфестація, проти кембріджської зарозумілости й безличности.
Ні, я не був послідовно добрим, як мене виховували. Мати вчила мене:
Не роби іншому, чого не бажаєш, щоб зробили тобі!
Я б не хотів, щоб у мене кидали ключі, щоб порушували мною встановлені заборони, щоб публічно відкидали мою простягнену руку, але я це робив. Наслідки цих бунтів були, як правило, для мене такі ж, як побиття в дитинстві чи то в квартирі Зуніних, чи в саді з Осокіном, власне, далеко тяжчі. Але, мабуть, якби я сьогодні опинився в таких ситуаціях, я б діяв так само. Можна потішати себе, що в дорослому віці я робив зло в конфлікті зі злом, чого не було, коли я був підлітком. Але чидобра людина не повинна була б радше відійти від зла і тим створити добро? Мене виховували на скромного і смиренного, і таким я часто був. Але в моїй натурі були й протилежні первні.
Та про ці пізніші бунти на своєму місці, в дальшому ході цієї оповіді. А тим часом повернімось до моїх шкільних років, від розчинення гімназії в революційному повітрі через групу Єлецького до тринадцятої трудової школи.
Організаційні форми моєї освіти мінялися, але в змісті зберігалася послідовність і переємність, революція цієї переємности не перервала. Те, що я міг учитися без перерв, що не мусів іти десь на працю, як це робило тоді багато підлітків, що працювали кур’єрами по установах або підпихачами по заводах, було заслугою моєї матері, яка йшла на всі жертви, щоб забезпечити тяглість мого навчання. Тоді я цього не помічав, тепер добре бачу. Боліло їй те, що мусіли відпасти додаткові предмети, такі, як музика або шляхетні види спорту. До родинної традиції належало, щоб діти вчилися грати на піяніні, як казано, не для концертів, а для себе (радіо ж тоді не було). Та про це не могло бути й мови. На піяніно не було грошей, а далі, після квартирного «ущільнення», як це тоді звалося, просто не було місця. Після довгих родинних нарад погодилися на скрипку, мати навіть вирушила її купувати, але з цього теж нічого не вийшло. (І добре було, бо музичного слуху я не мав жадного, і, мабуть, з цього навчання нічого б не вийшло). У групі Єлецького бракувало навчання чужих мов. Мати запровадила дні, коли говорила зі мною тільки по-французьки. Миша Бармас брав приватні лекції німецької мови в німкені, він влаштував, щоб я приходив до неї разом з ним. Немолодій уже фройляйн Іді я дуже сподобався. Вона сказала Миші, що я маю Edelgesicht. Комплімент цей мене захопив, я ніби вперше сам на себе поглянув збоку і побачив свій неплебейський характер. Плебейства я не любив уже в зовсім юні роки, не люблю й далі. У своїй дальшій діяльності, вже поза радянщиною, я не міг примиритися з сірою «спілкою письменників», в яку без усяких сумнівів і вагань прийшов мій добрий приятель Григорій Костюк, і пробував сколотити елітарний МУР, я цурався всеїдности Наукового товариства ім. Шевченка і уявляв собі елітарну Академію Наук на еміµрації. (Що я водночас борюкався проти зневаги до меншого брата й проголошення себе сіллю земліа la Донцов, — це вже зовсім інша історія і належить до колекції моїх бунтів). У спорті мене, природно, відштовхував плебейський футбол, і мій вибір упав на шляхетніший теніс. Мені куплено тенісну ракету й м’ячик, і я ходив на тенісний майданчик у Комерчеському саду. Там, між іншим, я зустрів своє перше, поруч Мусі Зуніної, дитяче кохання, Женю Гнєдич, про яку казали, що вона походить від того Миколи Гнєдича, що переклав російською мовою «Іліяду» (1829), а свої блискучі чорні очі й пишне чорне волосся завдячувала матері-грекині. Але і теніс мене не захопив, і за короткий час я його покинув. Причин, либонь, було дві. Усякий спорт мені огидний, бо він базується на мисленні кількостями, — один стрибнув на 100 сантиметрів, другий на 102, — і це порушує людей, а мені мислення кількостями було чуже, воно здавалося мені тільки приховуванням невміння заглянути в якісні відмінності, незмірно менше приступні людському розумові, якісні відмінності, що становлять суть непроминальних мистецьких творів. На додаток — і це друга причина — навіть теніс, як тільки він переставав бути тільки проводженням часу в перекиданні м’ячика, означав виставлення себе на публічне спостереження, а бути об’єктом такого спостереження — ні, це не було моїм ідеалом.