Тут можна пригадати також мій театральний дебют, який став і останнім моїм виступом на театральному кону. У передостанній рік мого навчання під орудою Марка Самойловича Єлецького він запросив балерину, імени якої не можу згадати, щоб вона зробила з його учнями театральні вистави. Керівниця наша вчила нас простих танців, пригадую норвезький танок, а також взялася за драматичну виставу. На танці я виявився зовсім неспроможним (не лише проблеми моєї неповороткости, але також — знову і вкотре? — практика навчання перед глядачами, не в самоті своєї кімнати), але в драмі пристав на пропозицію виступити. Справа в тому, що ми мали грати в масках, отже, хоч мене бачили, але я не бачив тих, хто мене бачив, — і це творило психологічну ілюзію буття на самоті і не-буття перед публікою. Маски були потрібні тому, що ми грали звірів. Я грав Осла, роля моя була невелика, я виступав у двох байках, «Осел і Соловей» і «Квартет»: і казали мені, що я виконав свою ролю добре, ставши справжнім Ослом. Була і друга вистава, «Недоросль» Фонвізіна, Муся Зуніна грала Простакову, Коля Осокін Митрофана, Тося Зунін Вральмана. Але в цій п’єсі я вже не грав. Там треба було грати без маски. Геть пізніше, коли мене захопив «Березіль», я вирішив, що театральна кар’єра таки була для мене, але не кар’єра актора, якого публіка бачить, а кар’єра режисера, який не виходить на світло рампи. І тут, одначе, я не пішов на іспити, а написав листа до Леся Курбаса про свої режисерські наївні мрії. Природна річ, на цього листа я ніколи не дістав відповіді, і на цьому мої сценічні амбіції урвалися назавжди. Між інсценізацією байок Крилова й листом до Курбаса була ще одна театральна спроба, але про неї пізніше, коли буде мова про мою «профшколу»
Причини фраµментарности моєї театральної й спортивної активности були не тільки внутрішні, закорінені в моїй вдачі. Не меншу вагу мали причини зовнішні. Їхню суть можна зформулювати дуже коротко: революція. Опанувавши місто, революція переступила пороги приватних мешкань і наклала свою важку лапу на родинне й приватне життя.
Уже тоді, як ми в’їжджали в наше п’ятикімнатне мешкання в будинку «Саламандра», мати знала, що кімнату чи дві треба буде комусь винайняти, щоб таким способом вирівняти родинний бюджет. Але з початком революції і втратою зв’язку з батьком припинилися взагалі будь-які надходження, і довелося здати аж три кімнати. Одну, малу взяла тиха й вкрай самотня сива стара діва Віра Григорівна Матвєєва. Дві великі зайняла родина Дрекслерів, нам лишилися дві кімнати й кухня, при якій була ще мала кімнатка «для прислуги». Дрекслерів було троє: Ян з дружиною і його небіж Зиµмунт. Покинувши свою рідну Польщу під час війни, Дрекслери опинилися в Харкові, в розпалі національних і соціяльних конфліктів. Не надто добре орієнтуючися в перипетіях боротьби всіх проти всіх у цій варварській країні, Дрекслери поставили ставку на сили порядку і заснували в нашому ж таки будинку, тільки з боку Сумської, а не Римарської каварню «Кристаль», яку вони, на моє здивовання називалиКриштал, з диким як на мене наголосом і твердимл. Мистецьки оформлена і з смачними напитками й наїдками, каварня стала великим успіхом під час панування білих у Харкові, і Дрекслери повернули свої видатки й трохи розжилися. Але білі невдовзі втекли з міста, каварня втратила своїх клієнтів, а далі мала улягти законам, спрямованим проти приватної ініціятиви в торгівлі й промисловості. Та на цьому злигодні польської родини не закінчилися. Тендітний Зиµмунт упав жертвою пошести тифу. Зиµмунт видужав у свої законні сорок днів, але слідом за ним захворів Ян. Кремезний, як добре викоханий бик, він згорів за яких п’ять діб. Це була в моєму житті перша смерть зблизька, і вона асоціюється з гостро-солодким запахом карболки, який проймав усю квартиру. Слідом за тим захворіла на тиф моя мати, сестра Віра відокремилася з нею в двох кімнатах, видаливши мене до «кімнати для прислуги», не відходила від неї день і ніч, дотримуючися якнайсуворішого дезинфекційного режиму і кінець-кінцем матір виходила. Дрекслерам не лишалося нічого іншого, як забути про своєкафе й репатріюватися до Польщі, покинувши східніх дикунів на їхнє дальше божеволення. Скітія не прийняла Сарматію.