На виїзд — чи була це втеча? — Дрекслерів тим більше був час, що наближався день, коли всі мешканці «Саламандри» мусіли будинок покинути. Велике індустріялізоване село Харків не було збудоване для того, щоб бути столицею України, тим менше, воно надавалося для цього, що новий режим був режимом нечуваної перед тим централізації й бюрократизації життя. Зокрема з припиненням приватної ініціятиви на всі підприємства, крім дрібного ремества, постав центральний апарат, що мав керувати кожним заводом, фабрикою, торговельним закладом. Цей апарат треба було десь примістити, а в місті в суті речі було тільки два великі й модерно обладнані будинки — «Саламандра» й «Росія». Правда, вони були житлові будинки, і їхні ванни, кухні й комори не надавалися до установ, але великого вибору не було. Вирішено викинути з «Саламандри» всіх мешканців і передати всі мешкання «главкам», потім «трестам». У нашому мешканні, ч. 46, так само, як у ближчих 44, 45, 47 і 48, приміщено «Хемвугілля», управління хемічною промисловістю, головне Донецького басейну. Це був час так званого «ущільнення», родина не повинна була мати більше, ніж кімнату, і було це щастя, коли вона могла мати кімнату. Кухні всі стали комунальними. На інші кімнати давали, кому трапиться, ордер, і раптом мешкання ставало скупченням родин, що не мали одна з одною нічого спільного, а кухня ставала комунальним пеклом.
Багато вибору наша родина не мала. Утримання від батька давно вже не було. Прибуток з винаймання кімнат припинявся. Треба було запрягатися до праці на державу. Якби виселитися, як жадано, можна було опинитися в якійнебудь жахливій халупі і в когось буквально на голові. «Саламандра» принаймні був гарний будинок і в доброму районі. Лишитися можна було тільки, ставши прибиральницею в «Хемвугіллі». Тоді зберігалася за нами кухня й крихітна кімнатка — вісім квадратових метрів — «для прислуги». І ще за прибирання й доглядання приміщення належала хоч маленька зарплата. Усі інші кімнати пішли під установу. Тепер я можу собі уявити, як себе мала почувати мати, ще недавно генеральша, а тепер одна з трьох прибиральниць «Хемвугілля», ще недавно власниця мешкання, тепер втиснена в майже комірчину. Тоді я цього не усвідомлював, хоч мені було яких тринадцять років. Але коли тепер я згадую про ці події, я не можу згадати ні плачу, ні нарікань, ні навіть вияву зажури на обличчі матері. Вона була мужня жінка, підготована, мабуть, до цього сирітським дитинством і бідуванням у молоді роки, хоч тепер було далеко гірше, бо тоді була надія на майбутнє і тоді не треба було мовчати, стиснувши зуби перед обличчям принижень. Дуже нелегко було також наладнати стосунки з двома іншими прибиральницями, росіянкою нагорі і єврейкою Слуцькою поверхом нижче, бож вони не могли не бачити, що тут була людина іншої освіти і іншого суспільного статусу. Але мати спромоглася й на це, і її стосунки з двома «колеµами» були взаємної пошани й допомоги.
Це ще не був кінець Іовового циклу. Жити втрьох — мати, Віра, я — на мізерну платню прибиральниці (хоч тепер не треба було платити комірного) було неможливо. Ще перед початком праці почато поступовий продаж усього, що родина мала. Спершу йшли меблі, без яких можна було обійтися. Потім пішли ноти — їх однаково не можна було грати, але все таки вони були часткою родинного минулого, потім книжки. Це було найболючіше. Їх ділили. Ось ці не такі важливі й дорогі серцю, продаймо їх, збережімо решту. Далі приходить черга на новий акт продажу, приходять байдужі люди з антикваріятів, і ось цей книжковий вантаж вивозять з дому. Але знову без сльози в оці, без слова докору чи протесту.