Десь у ці роки пішла на працю сестра Віра. Вона дістала роботу в бухгальтерії іншої установи, «Донвугілля», на майдані Тевелева. Це не була праця, легка праця для панночки, а особливо, коли наближався час квартального чи річного звіту: робочі години тривали від восьмої ранку до півночі, і сестра поверталася додому бліда, з запалими блискучими очима й дощенту виснажена. Її безсилля в подоланні хвороби, плевриту, навесні 1925 року й її передчасна смерть у травні того року напевне були наслідком виснаження на праці.
Тільки мене в родині щадили, і я вчився, грав у теніс, робив свої перші дитячі бунти, виконував ролю Осла в театралізованих байках Крилова і читав, читав, читав. Я читав жадібно, навіть ідучи вулицями, я тримав перед собою книжку, не звертаючи уваги на вулицю й вуличний рух. Дуже інтенсивним він не був, Мої обов’язки теж існували, але вони були малі. Піти, стати в чергу, щось принести додому, винести сміття до помийної купи, що смерділа на ввесь двір, принести води з нижчих поверхів, якщо водогін не доходив до третього. Вечорами я часто замість матері чистив і підмітав кімнати, які ще не так давно були нашими, а тепер стали частиною установи. Там було багато друкарських машинок, і тоді я самотужки навчився друкувати, правда, тільки двома пальцями, умілість, що придається мені тепер на писання цих сторінок повісти мого життя.
На ці роки припали перші зародки мого літературного життя. Я став писати поезії. Вони були наскрізь учнівськими, позбавленими будьякої літературної вартости. Вони росли з читання і жадною мірою не черпали нічого з життя. Моя мати й її покоління виховувалися на Жуковському. Моє покоління вже знайомилося з дитинства з поетами-народниками — Некрасов, Полонський. Дещо з них завчалося напам’ять. Але я вже тоді не мав смаку до програмової й політичної поезії, і вони на мене не вплинули. Символістів, акмеїстів, футуристів я тоді не знав. Мої вірші мали бути старомодними. Дивним способом, ніби я перевтілювався в матір за її молодих років, я писав під Жуковського, трохи під Лермонтова. Мій абсолютно перший опус звався «Надежда» і починався:
Но бесконечно милый, —
і далі в такому ж дусі. Кусник іншого опусу, про симфонію Бетговена я вже навів. Це все, що лишилося в моїй пам’яті, а рукописи, на щастя, не збереглися. Смаки мій і моєї матері сходилися на Пушкіні. Скільки книжок не пішло в продаж, не було мови про те, щоб продати десять томиків Пушкіна, де на кожному на першій сторінці було витиснене ім’я мого батька ще перед зміною прізвища: Владимир Карлович Шнейдер. Але до наслідування Пушкіна я не доріс тоді і не доріс будь-коли пізніше. Прихована музика його мови, переходи від поважного до іронічного, жартівливого й фривольного, все це лишається для мене неперевершеним, як неперевершене Пушкінове прозріння в майбутнє. Це ж Пушкін, який ненавидів царат, знав, що революція в Росії принесе ще гірші наслідки і писав про неї:
Царей корона упадет.
Він провидів і змаг не на життя, а на смерть Росії з Заходом, тим Заходом, що тепер втілився в Америку, — і методи цього змагу:
Все возьму, сказал булат.
І твереза самооцінка, яка повною мірою стосується до тих, хто в двадцятому сторіччі присвятив себе праці, як казали наші діди, «на українській ниві»: «Черт меня дёрнул с умом и талантом родиться в России».
Українських поезій, українських книжок взагалі в нашій великій книгозбірні не було. Шевченків «Кобзар» був у російському перекладі Ф. Сологуба, але цей переклад не дає ніякого уявлення про Шевченка і не має ніякої мистецької вартости.
На цей період припадає також моє відкриття театру. Перед тим мене кілька разів брала мати на спеціяльні театральні вистави для дітей. Це були денні вистави казок з чортами, відьмами, чарівними квітами. Вони мені западали в уяву, але не як мистецтво, а як страхіття. Я став боятися темряви, ворожбитів і примар. Але тепер мені відкрився театр для дорослих. І це було чудо.
Театрів у Харкові було фактично два: драматичний на Сумській і оперний на Римарській, обидва за дві хвилини ходу від нашої «Саламандри». Решта була далі і взагалі не входили в гру. У так званому Малому грали рідко, він комерційно себе не виправдовував. Перероблений з цирку Муссурі, так званий Великий, тоді теж здебільшого стояв порожній. Він був близько вокзалу, а це був уже інший світ. Десь коло нього був ще театр Тіволі, де грали літом мандрівні українські побутові трупи, але туди мені вже й зовсім дороги не було. Пам’ятаю тільки афіші з не завжди зрозумілими назвами: «Циганка Аза» — це було в порядку, але що таке було «Про що тирса шелестіла?»? Для мене, отже, театрів було два.