Найбільшим відкриттям років мого шкільного навчання, яке заважило на всьому моєму дальшому житті, було відкриття України. Епізод був блискавичний, як навернення Савла на християнство й перетворення на Павла, але мені не з’явився Бог у блискавичному видінні, і я не падав з коня. Це був тільки короткий обмін репліками з Толею Носовим. Я вже згадував тут цього сина тітки Наді, мого кузена, що жив у Києві і працював керівником антропологічного кабінету Академії Наук. Подавав я і ті фраµменти його біографії, що їх зберегла моя пам’ять: студії в Федора Вовка, експедицію до Сербії, зустрічі з моєю безпосередньою родиною в літніх подорожах до Полтавщини, пізніший арешт, заслання, вимушене перебування поза Україною, знищення 1941 року разом з родиною. Року 1923 чи 1924-го Толя кілька разів бував у Харкові і коротко гостював у нас. Ми вже були втиснені до кімнатки «для прислуги» й кухні, але якось для гостей з інших міст завжди знаходилося місце. Маю враження, що чим сутужніше і скупченіше живуть люди, тим вони охочіше приміщують заїжджих гостей, коли вони дістають великі мешкання — їхня гостинність зникає. Толя радо приїздив до Харкова, і ми його радо приймали, бо заносилося на його одруження з сестрою Вірою. Від нього вона дістала тоді кілька подарунків. Він був на одинадцять років старший від неї (народився 1883 р.), науковець, і не диво, що це були книжки, переважно українські. Для Толі приналежність до України і праця на її користь були життьовим кредо і аксіомою, можливо, що, даруючи українські книжки, він перевіряв, чи його наречена була готова йти з ним одним шляхом. У нашій родині, правда, він говорив, як і ми, по-російськи, але ніколи не дякував інакше, як словом «Дякую». Цього було досить, щоб делікатно, але виразно окреслити себе. Одне коротке слово ніби перетворювало все сказане перед тим.
Серед книжок, що їх подарував сестрі Толя, була «Ілюстрована історія України» Михайла Грушевського. Слайд моєї пам’яті: сіра коленкорова оправа книжки, на ній чорні стилізовані літери прізвища автора й назви книги, червоний козак з червоною плямкою одежі чи то головного вбрання. Якось сталося, що я з Толею були самі в комірці «для прислуги», на столику лежала книжка Грушевського, і це навело мене на думку про мову, якою вона була написана (хоч самої книжки я тоді не читав). Ніби роблячи велику послугу Толі, я сказав щось про те, що, правда, українська мова існує (велика поступка з мого боку!), але вона не красива (акт аµресії з мого боку), мовляв, на що ж її вживати, коли вона така! Я сподівався гострої відповіді, лекції, нотації, вибуху гніву. Але Толя спокійно відповів:
— Мова, якою говорять мільйони людей, не може бути некрасива.
І ця врівноважена відповідь стала для мене тим, чим було видіння Бога в розчиненому небі Савлові. Ми не сварилися, дальші розмови, пізніше, були без згадки про цю. Але я досі пам’ятаю його обличчя тоді, точнісінько таке, як дивиться тепер на мене з його фота, єдиного, що збереглося: високе медерівське чоло, прямий медерівський ніс, великі медерівські вуха, тонкі губи, але не медерівські густі (козацькі!?) брови, чорні, і вдумливий погляд карих очей, не медерівських сіроблакитних. Через перенісся пенсне з дашком, передреволюційне, таких тоді вже переставали носити, чорна краватка, білий комірець. У ті роки плебеїзації Толя зберігав вигляд інтеліµента, не демонстративно, а тому, що він такий був. Сьогодні я певний, що саме так він виглядав під час нашої короткої розмови в нашій комірчині «для прислуги». А може це вже аберація пам’яті, яка підсуває фотографію, наявну тепер, у минулі події? Не думаю, але може. Для мене важить, що таким він тоді мені виглядав.