Заважило в цій тривалості й відданості те, що було далі: високі осяги української культури — «Березіль» Курбасів, писання Миколи Хвильового, який, як на мене, йшов в одному річищі з Борисом Пільняком, але йшов глибше і цікавіше, вірші Павла Тичини (який починався для мене не «Соняшними клярнетами», а, поза хронологією, «Вітром з України», який її подруга Єлизавета Бойко подарувала сестрі Вірі з написом«Аматорці української поезії», прозою Юрія Яновського, відкриттям після нездарних перекладів Сологуба Шевченка в ориµіналі, а особливо, на перших кроках, відкриттям Лесі Українки з її поєднанням європейськости з українськістю. Бо я не був селюк, і українськість найбільше промовляла до мене через європейськість. Та може й це не мало б остаточного, вирішального значення, якби не пізніше, вже від кінця двадцятих років почате, а в тридцятих доведене до µротескної трагедії переслідування українців і української культури. Тепер українці були перетворені на те, що англомовні народи окреслюють словомunderdog, і тепер відійти від того, чим я захоплювався в двадцятих роках, було б ганьбою й злочином перед самим собою. І я лишився викладачем української мови, ніколи в роки життя на Україні не викладавши російської, десятками років ніколи нічого не публікуючи по-російськи. Коли запроваджувано нашпорти, треба було визначити для пашпорта свою національність, я усвідомлював, що було б куди безпечніше написатиросіянин, і це цілком залежало від мого вільного вибору, але після недовгих вагань я вибрав —українець.
Коли я дивлюся на своє життя сьогодні і зважую причини мого вибору, мені здається, що найвирішальнішим було все таки не майбутнє, а минуле. І мені здається, що українськість завжди була в моїй родині. Так, це парадоксально. І батько й мати німецького коріння. Обидва виховані в Петербурзі. Вони жили в російській культурі і в російській мові. Так вони виховували дітей, зокрема мене. У родині не було українських книжок, ніколи не говорили по-українськи між собою і не мали зв’язків з українською інтеліµенцією. Саме місто Харків назовні було російське. З українських зацікавлень моєї матері знаю тільки про одне — вона зі справжньою побожністю говорила про сценічні виступи Марії Заньковецької (якої мені вже не довелося побачити). І все таки, все таки... Українськість якось ірраціонально жила в Харкові, жила в матері і в сестрі. Тисячею дрібниць вона входила в життя — купівля на базарі, розмови з селянами, літні подорожі на Полтавщину, контакти з Толею Носовим. Майже ніщо з того не було на поверхні, і все таки воно існувало. Є в німців слово Sein — буття, і є добре неперекладне слово Dasein — бути в певному часі і місці, бути тут, бути навколо, оточувати. І — додам — бути любленим, бути своїм. Україна була своєю, з її пейзажем, з її людьми, з її білими (тоді!) хатками. Тому мати могла допомогти мені в моєму першому наївному українському «творі», тому пізніше, від 1941 року вона так легко перейшла на українську мову, тому, вмираючи, напівпритомна, не помічаючи вже нічого навколо, крім мене, свого сина, свої останні слова вона промовила по-українськи. Мушу сказати — на моє здивовання. Було це все не політичне. Політично вона ніколи не вірила в Україну і завжди казала мені:
— Нічого з того не буде, України ви не збудуєте.
Але політика й свідомість розбігалися з підсвідомістю й психологією. Це було в нашій родині проявом, либонь, того, що Юрій Липа, старший від мене на вісім років, називав телюричними силами української землі, — здатність української землі й повітря навіть чужинців і зайд змусити відчувати себе таки своїми на цій землі і чужими на тій, де вони виховалися й звідки прийшли.
Тому, мабуть, і коротка шорстка репліка Толі Носова в, здавалося, незначущій розмові зі мною впала на вдячний µрунт. Певною мірою курс мого дальшого життя визначався. Але таким уже простолінійним він не став. Мав минути не один рік і відбутися не одна подія, щоб усе стало на свої місця.
Коли я сьогодні пробую виявити коріння українськости в душі моєї матері, мені здається, що вона попри все була свідома того коріння, але вважала його за приречене на висихання, а водночас небезпечне й намагалася свідомо охоронити мене від його проростання в мені. Уже тепер я відкриваю дещо, що довго було мені неясне. Колись тоді в її устах упала згадка про Дмитра Яворницького, цього вірного на все життя ідеалам запорізького козацтва козакофіла й дніпролюба. Згадка, повна симпатії до того довговусого патріота, в її спомині — милого навіть у своїй часом комічності. А виявляється, що він був її вчителем. Так, як кажуть нам його біографи, 1886 року, звільнений з Харківського університету за «малоросійську крамолу», він подався до Петербургу і влаштувався викладачем у Миколаївському сирітському інституті. Тому сбмому, рідному, що його з такою любов’ю згадувала мати. Ніхто не скаже сьогодні, наскільки щільними були тоді його контакти з нею, але, безперечно, якісь були. Виходить з цього, що українськість її була не тільки наслідком впливу харківського µрунту, зустрічей з селянами й слугами, а й з «свідомою», як тоді казали, українською інтеліµенцією. Їй було тоді коло 18 років, вона була в старших клясах інституту...