Можна думати, що її розлад з чоловіком, моїм батьком, виникав не тільки з його любовних захоплень вродливими польками, а, можливо, і з зовсім відмінного ставлення до української мови, відмінних реакцій на речі українські. Уже по війні, в еміµрації, несподівано я знайшов згадку про мого батька в спогадах Олександра Лотоцького. На моє здивовання й відразу, виявилося, що він був чи якоюсь мірою хотів бути активним винародовлювачем України. Ось що пише про це Лотоцький, наводячи автентичний документ:
«Якийнебудь командір олонецького полку Јистинно-русский“ Шнейдер видавав такий наказ: ЈЗамечено мною, что инородцы ведут переписку с родными не на русском, а на своем языке. Все они говорят или очень плохо, или ломанным языком по-русски, а русский язык — язык государственный. Армия в мирное время это школа. Инородец пока состоит на службе, в течении трех лет, должен и обязан научиться русскому государственному языку; это же возможно только при условии предъявления к инородцам требования и говорить и писать только исключительно по-русски. Родные же или знакомые также должны отвечать по-русски... принять меры по проведению этого требования в жизнь“» (О. Лотоцький. Сторінки минулого, частина третя. Варшава 1934. С. 254).
Тут нема прямої згадки про українців і їхню мову. Формально, за офіційною термінологією, вони не вважалися «инородцами». Але в суті речі це розпорядження було спрямоване й проти них. Батько не був по-людському ворожий до своїх «инородцев», як і до тих, кого він міг назвати «хахлами». Він був служака, і він був вірою й правдою відданий Росії, всьому російському, імперії, цареві, війську, хоч по-своєму — дуже по-своєму — як казали, він своїх салдатів любив. Але української струни в його душі не було, і вона не могла й бриніти. Мати не мала ніякої політичної програми, якоїсь офіційної ідеології, вона, як тепер бачу, воліла, щоб її діти не «лізли в політику» (її вислів), а значить і в українську політику. Але українська струна в її душі була, живі нитки зв’язку з українською стихією ніколи не обривалися, вона могла щиро кохати своїх імператриць-патронес, свій інститут але вона була неприхильна до самодержавства і всього, на що воно спиралося. Її українство не виходило поза межі емоцій і симпатій. Але воно було, і це було однією з кардинальних відмінностей між нею й батьком. Мене вона хоронила від українства, але коли воно стало в мені пробуджуватися, вона не чинила перешкод і, думаю, підсвідомо приймала це. Воювати з нею мені не було потреби. Ба навіть, вона спричинилася, може непомітно для самої себе, до мого розвитку в цьому напрямі. Мій шлях до Дамаску, моє навернення якоюсь мірою були второвані нею. Це була спадщина, підземний скарб. Його треба було розкопати, але він був. (Зауважу, що й моя сестра Віра розвивалася в тому ж напрямі, що і я.) Батько лишався осторонь, чужинцем не тільки фізично — він на фронті, ми в Харкові, — а й духовно.
Повернуся на хвилинку до характеру своєї матері. Не був він простий. Вона віддавала дітям усе. Шлях від генеральші до прибиральниці вона пройшла гордовито, без скарг, нарікань і плачу, без словечка, хоч би натяку на гіркоту приниження. Утрата родини, утрата клясової приналежності, втрата одного за одним чотирьох дітей, — і ні слова докору або гніву. Єдине, що їй лишилося після смерти Віри, 1924-го, був я. Але я не можу згадати ні одного випадку гістерії або перечуленої пестливости. Я переконаний, що вона шалено боялася за мене в ті часи, коли бути українцем стало державним злочином. Але я не пригадую ні одного випадку, коли б вона пробувала навернути мене до куди безпечнішої російськости. Коли заарештованого Толю Носова перевезли з київської тюрми до харківської, вона систематично носила йому передачі. Чому? Бо він бів членом родини? Бо заносилося було на його одруження з Вірою, — колись, чотири роки тому? Бо він був обвинувачений за українську справу?
Мабуть, усе разом. Але вона ніколи про це не говорила. Вона вміла мовчати або говорити тільки неясними натяками. От приклади у меншої ваги справах. Секс був табу в нашій родині. Про нього не казали. Сестра Віра мала свої місячні. Це називалосяміµрень. Мати хотіла, щоб я не курив. Але вона не забороняла: