— Ти можеш курити, коли хочеш. Хоч я воліла б, щоб ти не курив.
Так само секс. Мене застерігано від німкень:
— О, вони таке вміють виробляти в ліжку, як ніхто.
Мене застерігано від балерин:
— У них усе тіло таке тверде, що жіночість зовсім утрачено.
Пригадую епізод з Таїрою. Вона була старша дочка дядька мого Володі, жила самотньо і — слушно чи не слушно — мала репутацію мисливця на чоловіків. Коли мені було десь років 16, вона стала мене запрошувати в гості, частувати любимими моїми стравами. Мати буквально вихопила мене від неї. Не говорячи про причини, вона заявила, що Таїра погана жінка і що я мушу перервати візити до неї. Але мати не питала, що я робив у неї і що вона робила зі мною. (А вона нічого сексуального не робила.)
Тільки з її романсів і пісеньок можна було виснувати, що мати знала більше, ніж говорила. Улюбленим її романсом був той, що починався:
Поцелуй прозвучал горячо? —
з усіма наслідками, але в сумно-грайливих інтонаціях. А виконувала вона цей романс із знаменитими пуантами на недоговореннях. Або жартівлива пісенька, де навіть не треба було спеціяльних пуант, щоб усе було ясно. Дівчина йде на пораду з лікарем. Ось його слова:
Того уже не вернешь.
І без жадного непристойного слова або опису ситуації.
А виконувалося це часто, інакше я б не запам’ятав це з років дитинства. Ні, в сексі мати не була невігласом. Хоч я не думаю, щоб вона робила перелюбство з будь-ким, що вона знала чоловіка, іншого від мого батька.
Я не хочу робити з неї ні святої, ні героїні. Але вона вміла незаймано й твердо пройти крізь бруд життя і так виховати своїх дітей. І вона була шанована заслужено. А в справі мого українства — ні, я не знаю, чи вона була б щасливіша, коли б я пішов російським шляхом. Хоч вона боялася. Вона страшно боялася. Бо я був єдине, що їй ще лишилося. І хоч вона знала, що моє українство від предків, вона, саме вона перенесла його до мене, хоч і намагалася вберегти мене. Вона, попри всі німецькі нашарування і Медерів і Шнейдера.
Закінчення тринадцятої трудової школи, скільки пригадую, не відзначувано ніякими врочистими зборами, ніяким балем. Та й не диво, бо, власне, була тільки назва, а справжня школа мала творитися вже після відходу мого річника. Просто виклади скінчилися, видали нам папірчик про закінчення, і прощай. Папірчик не давав ніяких прав і нікуди не спрямовував.
За тогочасною системою освіти, що її створив заступник народного комісара освіти естонець Ян Ряппо, семирічка (трудова школа) закладала основи загальної грамотности, а далі підлітки мали йти до професійних шкіл і технікумів, щоб спеціялізуватися в різних ділянках технології в широкому сенсі слова. Але технологія мене не спокушала, і виробництво мене не приваблювало. Настали для мене місяці якоїсь інерції. Я нічого не хотів і нікуди не йшов, дивним способом життя спинилося. Часом заходили товариші — Юра Петровський, Миша Бармас, Жора Гертель, що жив на розі Бурсацького взвозу й Клочківської вулиці, перед тим посередній учень, якого я найбільше пам’ятаю з того, що він заїкувався, а батько його, хворий на астму, сидів на фотелі й жадібно намагався ковтати повітря, якого йому бракувало, і в грудях у нього клекотало й мало не гуркотіло. Був це шлях до смерти, але в моєму тогочасному світосприйманні смерти не було, ще не було, і він був для мене просто дивак, що чомусь не поводиться так, як інші люди. Заходив і я до Бармаса й Гертелів. Ходив до театру, читав... Треба було б допомогти заробітком у родині, хоч так дуже ми не бідували, поки жила й працювала моя сестра. Але нічого конкретного мені не хотілося, і енерµії на прокладання власного життєвого шляху бракувало. Правда, знайти працю не було легко. Панувало безробіття. Я зареєструвався на біржі праці, що містилася на Купечеському узвозі, вистоював там у черзі, щоб відмічатися, але це була формальність, яка нічого не обіцяла і ніяк не забезпечувала. У свої 15 років я був ніби втомлений від життя і нікуди не рушав уперед, як Обломов, герой роману Ів. Гончарова. Чи це була реакція на «новий побут» совєтського життя? Якщо так, то в усякому випадку цілком неусвідомлена. Безперервне гіршання життьового стандарту і кругобіг щоденних, чимраз настирніших дрібниць я тоді не сприймав як щось анормальне і не був революціонером проти революції. Імовірніше, що я просто мав відразу до того ідеалу політехнізації, який виявився найдрастичніше в ліквідації гімназій і університетів і заганяв кожного в вузьку технічну спеціяльність.