Але пасивний і сонно-мрійливий Обломов мав свого Штольца, що його розбуркував і повертав до струму «нормального» життя, і один з моїх товаришів несподівано став моїм Штольцом. Був це Юра Петровський, мій дружок ще з далекої вже першої кляси гімназії. У ті дні ми не зустрічалися часто, але він, видно, не забував мене. Одного зимового дня — минуло вже вісім місяців від мого прощання з «трудовою школою» — він прибіг до нас і став оповідати, що — хоч це була середина навчального року — торговельно-промислова професійна школа оголосила прийом учнів до однієї групи. Під назвою торгпромшколи ховалася дуже скромна суть. Школа готувала технічних працівників для чимраз густішої й розбухлої мережі радянського апарату управління підприємствами: канцеляристів, архіварів, статистиків, а насамперед бухгальтерів. Кар’єра ця мене мало приваблювала, але вона була мені краща від кар’єр, безпосередньо зв’язаних з виробництвом. Не треба було заходити до машинерії, не треба було ставати ні токарем, ні слюсарем, ні шахтарем, ні доменником. З усіх можливих «профшкіл» і «технікумів» ця була ще найближча до гуманітарного циклу, хоч справді до нього аж ніяк не належала.
Я не був захоплений відомостями Петровського, діяла інерція нероблення, не промовляв до серця тип школи, але Юра настоював — нічого не треба, тільки подати заяву й довідку про закінчення семилітки, мати до нього приєдналася, я подумав, що принаймні мені не треба буде вистоювати в чергах на запльованій біржі праці, зважив, що ця несподівана профшкола заповнить перерву між загальною освітою й вищою, — і я став учнем Першої харківської торгпромпрофшколи, що містилася на Рибній вулиці біля місця, де вона впадала в Московську.
Адреса має своє значення. У соціяльній географії Харкова, яка тоді ще великою мірою зберігалася, усе, що було по той бік річки Харків, було нижчого рівня. Школа була вже перед самим мостом, але на межі з тим іншим світом, який був мені чужий, поки я був у гімназії або в групі Єлецького. Тепер серед студентів не було, мабуть, нікого з так званого Нагірного району. Скільки пригадую, я був у групі єдиний з того Сумсько-Римарського іншого світу. У моїй ланці — про ланки трохи далі — всі були з потойбіччя Харкова, так було і в цілій групі. Інші були з Холодної або Лисої Гори, з Панасівки. Це був світ торговельних складів, що смерділи рибою або фарбою або хемікаліями, і одноповерхових будиночків з підсліпуватими вікнами, за якими стояли горщики з квітами, — а далі починалися фабрики й заводи або цвинтарі чи левади. Я перейшов до іншого соціяльного оточення.
Шкільні курси складалися з таких, як діловодство, бухгальтерія, лічба на рахівниці, елементарна статистика. Був ще курс друкування на машинці, але машинка була одна на яких тридцять осіб, і нічого навчитися не можна було. З предметів дещо ширшого подиху були тільки економічна географія, викладач якої Анісімов вирізнявся синім убранням, метеликом на комірі, пенсне на переніссі і оксамитною манерою говорити. Він був, кажучи тогочасним жарµоном, «старорежимний». Та ще поза вузьким практицизмом була російська література, яку викладав Прозоровський, один з тієї породи безмежно відданих своїй справі вчителів російської мови й письменства, які безмежно захоплювалися своїм предметом і часто захоплювали своїх учнів. Його найбільшою любов’ю в літературі був Лермонтов. Але одного разу він сказав нам, що ми маємо проаналізувати літературний твір власного вибору. У ті дні до нас уже докотилося дещо з символістів і дещо з футуристів, передусім речі не дуже експериментальні і не дуже езотеричні. На мою пропозицію моя ланка спинила свій вибір на Маяковському — «Война и мир». Я був під враженням гігантичности образів Маяковського, його відходу від побуту і індивідуальної психології. Бідний Прозоровський від мого/нашого вибору остовпів. Він пробував відхилити нас від нього і прихилити до чогось традиційнішого, але ми були несхибні. Кінець-кінцем він скапітулював, сказавши, що хоч твір не був повновартісний, але наша аналіза заслуговувала на відзначення. Він був з тієї породи російської інтеліµенції, що зберігала м’якість манер, толерантність до чужих думок і лібералізм у думанні.
Усе навчання провадилося по-російськи. Українізація ще не заторкнула нашої школи, та й не легко було б її запровадити в те харківське дрібноміщанське оточення, з якого вербувалася основна маса студентів. Але дещо з інших повівів нової доби позначилося на навчанні і на побуті. Насамперед, це була система ланок. Уважалося, що учнів треба привчати до колективізму, скасовано індивідуальні іспити (власне, іспити взагалі) і індивідуальні завдання. Учні мали поділитися на ланки, кожна з п’ятьох осіб, ланка готувала б колективно певне завдання, виділяла зі свого складу речника і після його звіту дана тема зараховувалася всім членам ланки. На практиці дуже часто тему і виконував і доповідав один учень, решта проходила його старанням. Сам поділ на ланки був добровільний, кожний вибирав сам, з ким він хотів бути. Це було як гра, в якій учасники розбігаються на сиµнал і кожний має захопити вільне місце, хто не захопить, той програв. Я опинився в одній ланці з чотирма дівчатами. Дівчата взагалі становили рішучу більшість у школі. У моїй групі було шестеро хлопців, решта дівчата. Хлопці всі, крім мене, об’єдналися навколо Черняка. Він був вродливий, зневажливий до інших, мав характер ватажка, мабуть, те, що називається еспанським словом machismo від еспанського macho (самець). Його провід радо прийняли ті чотири хлопці, що за ним ішли. Не скажу, щоб він мені не імпонував, але мені вбачався в ньому новий Вичлінський, хоч я ніколи не бачив, щоб він на когонебудь нападав або бив. У всякому випадку він був бувалий, я — ні. Я волів бути першим серед дівчат, ніж підлеглим серед хлопців. Зрештою, не думаю, щоб Черняк і хотів мене, отже нема сенсу розігрувати тему зеленого винограду.