З дівчат моєї ланки дві були росіянки, дві — єврейки російської культури. Бася Березіна була грубенька, з нахилом до кубічности, дуже мила і здібна, але без виразної індивідуальности. Між Асею Першиною і мною часом перелітали іскорки сексуальности без сексу, коли очі робляться блискучіші від звичайного і кров біжить по жилах відчутно. Серед слайдів моєї пам’яті є момент, коли ми йдемо разом зі школи вгору Московською вулицею, проходимо коло кінаМодерн, Ася кидає на мене погляд — і я щасливий, я не просто живу, я знаю, що живу. Ася була найвища й гордовита, вона вміла поглядом зупинити людину, стиск її тонких уст визначав місце кожного і то остаточно. Але красивою з її круглим обличчям і кирпатим носом — те, що в нас називали кацапське обличчя, — красивою вона не була. До Люсі Биховської, другої після Басі єврейки, я такими іскрами не перекидався, але сприятелювалися ми з нею більше, ніж з ким іншим. Її батько працював касиром у банку, на банк напали й пограбували — явище нечуване в тодішньому Харкові. Це вже не було «роздягання» на вулиці. Зв’язаний, він помер на розрив серця, і Люся лишилася сама зі старою мамою й котом. Люся була в усій ланці найінтеліµентніша, цікавилася літературою. І її безбатьківщина, і її любов до літератури зближували нас. Вона була єдина, в кого я часто бував удома (там і ланка часто сходилася), і єдина, з ким я зберігав стосунки аж десь до часу закінчення Інституту, себто десь до 1931—1933 року. В середині двадцятих років вона вступила до театральної студії «Березоля», якої одначе не скінчила. З Люсею був зв’язаний мій дебют як театрального критика, про що далі. Четвертою в ланці була Ната Бредіхіна, друга після Асі росіянка. Дальша доля Басі й Нати мені невідома. Асине життя, напевне, не пішло добре, бо її батько був власник торговельного підприємства і він, і його родина, напевне, після кінця НЕПу зазнали переслідувань. Люся оберталася в журналістичних колах і кінець-кінцем вийшла заміж за журналіста, співробітника «Комуніста», що підписувався Д. Вірин. Не знаю, чи це було його прізвище, чи літературний псевдонім. Здається, Люся й сама дещо публікувала, і то по-українськи, але тоді я вже з нею не зустрічався.
Кінчаючи школу, в листопаді 1925 року ми зфотографувалися. Я дивлюся на це фото з приємністю. Це була наша молодість. Це були мої перші дівчата, перед тим я обертався в навчанні виключно серед хлопців. Якщо й були дівчата, як от Муся Зуніна, вони були там через свої зв’язки з кимсь із хлопців, — Муся була сестрою Тосі Зуніна. І зрештою ми були приятелями в нашій ланці, а коли часом між нами спалахували вогники чогось більшого, ніж приязнь, вони ніколи не матеріялізувалися в щось інше від приязні. На фотографії чотири дівчини сидять. Вони в блюзках і жакетах, я в шубі з каракульовим коміром і стою над ними. Усе скромне й стримане, але я — інший, відмінний. Ми всі серйозні — за нами приязнь, перед нами — життя. Про жорстокість доби, яка на нас чекала, ми ще не знали.
Крім організації навчання за системою ланок, сучасність мало позначилася на житті профшколи. Завідувач, якого ми звали Андрон, напевне, був членом партії, але партійного втручання, за винятком курсу політграмоти, ми не відчували. Ніхто не вербував нас до комсомолу, ніхто не вимагав так званої громадської праці. Але певний тиск доби чи режиму вже починався, хоч і на перших кроках не дуже помітно. Пам’ятаю, як ми вчилися в ланці читати газети. Це не була проста справа. Лейбористи, фашисти, Муссоліні, Ґрамші, Прімо-де-Рівера, Макдоналд, Болдвін — усі ці імена й поняття не пояснювано в кожному числі газети, їх треба було знати, а пізнати можна було тільки через учитування в газету. Пригадую, ми сидимо на якійсь драбині на подвір’ї Профшколи й стараємося розшифрувати, хто є хто і що на світі діється.