— Три добре, яблука з блиском збуджують апетит у гостей.
Я був добрий помічник, але не тільки ідея, а майже вся праця були — матері. Не так давно генеральша, вона стала прибиральницею, потім дрібним підприємцем. Амплюа прибиральниці відповідало добі військового комунізму, амплюа дрібного підприємця — добі НЕПу. Мабуть, усі ці перевтілення багато коштували матері в її душі, але вона ніколи не нарікала, не скаржилася. Вона любила казати:
— Ніяка чесна праця не принижує людину.
Було це частиною внутрішнього діялогу, який вона сама з собою провадила? Є люди, що живуть аби день до вечора, є такі, що живуть творчістю і для творчости, ще інші живуть у дітях і для дітей. Вона була з цих останніх.
Одне літо я дістав працю. Це була моя перша. Це був час НЕПу, і в місті засновано розносну бібліотеку, називану «Бібліотека на дому». Мені давали кіш книжок і адреси, я приносив книжки на ті адреси, господині вибирали собі книжки для читання і позичали їх. Це були переважно дружини відповідальних службовців, інженерів тощо. Вони не так прагнули книжок, щоб іти до бібліотеки, але радо брали щось на дозвілля, коли їм приносили. У той час у Росії було багато видавництв, що заповняли ринок виданнями перекладних з західніх мов романів — Марµеріт, Ґвідо да-Верона, Анрі де-Реньє... Це була справжня злива, і мої господині захоплювалися цими любовними романами, не порнографічними, аж ніяк, але недалеко від межі з порнографією. З українських авторів тільки Винниченко мав сякий-такий успіх. Моїм успіхам сприяло не тільки те, що я міг (здебільшого, сам не читавши!) порекомендувати ту чи ту книжку (клієнтки мої як правило не були знавцями літератури), а, мабуть, і те, що я був хлопець досить вродливий, хоч і надміру худорлявий, — правда, мушу ствердити, що до сцен у дусі Йосипа і вдови Потіфара ніколи не доходило. Працю цю я дістав від Люсі Биховської. Це була, власне, її праця, але вона на якийсь час узяла відпустку, і я її заступав. Істотно бюджет родини від цієї праці не змінився, а все таки я був гордий, що і з мене є якась користь. І було це може знаком на майбутнє, що моя перша праця була з книжками, хай трохи легковажного характеру. Бо моя наступна праця була дуже далеко від цього. Та, що наступила після закінчення профшколи.
Літом профшкола не працювала. Але про якінебудь подорожі не доводилося думати. Колись ми їздили родиною до маєтку Сокальського. Тепер не було маєтків, не було Сокальського, майже не було родини, і не було грошей на подорожі. У погожі дні я брав ковдру, брав книжку й вирушав трамваєм до Харківського міського парку. О парку! — мусів би я тут вигукнути на початок прозової оди. Справді, скільки днів я там провів, і як приємно! Я доїздив трамваєм, минав перший парк з його плеканими каштановими алеями і клюмбами, з його буфетом, у ті роки переважно порожнім, минав другий парк, з дещо молодшими деревами, а серед них моїми улюбленими білостовбурними березами, і розкладався в третьому (так вони звалися за чергою насадження), де вже алей майже не було, а тільки стежки і де наслідувано гаї Слобожанщини. За третім парком міста вже не було, у будні дні тут було спокійно й затишно, відвідували мене тільки чмелі, метелики, а під осінь настирливі оси, і як глибоко й привільно тут дихалося, і скільки прочитано книжок! О парку!
А поза тим був театр. І тут було щось зовсім нове. Українізація, що не захопила моєї профшколи, докорінно змінила ситуацію в театрі. Правда, літом далі тривали µастролі передових і цікавих театрів Москви, а поруч не вгавали наїзди заробітчан-халтурників, але зимою в місті з’явився, а далі запанував український театр. Спочатку театр ім. Ів. Франка з’явився як µастролер у приміщенні Малого театру, невеликому розміром і непопулярно розташованому на узбережжі річки Харків, але з сезону 1923-24 року він дістав приміщення театру драми, тоді як російську драму закрито. Театр ім. Франка був еклектичний. Не було єдиного стилю в грі, не було і провідної лінії в репертуарі. Мистецький керівник його Гнат Юра застряг десь на межі між традиційним «побутовим» театром і театром поміркованого психологізму й символізму. Тут я вперше побачив Миколу Куліша — «Дев’яносто сім» і «Комуну в степах», написаних і зіграних у старому побутовому стилі, дещо з західніх клясиків («Господиня заїзду» Ґольдоні, «Собака садівника» Лопе де-Веµа), дещо з доби символізму в театрі («Затоплений дзвін» Ґ. Гавптманна, «Йоля» Ю. Жулавського), дещо з української клясики (Шевченкові «Гайдамаки», «Лісову пісню» й «Камінний господар» Лесі Українки). Франківці вже тоді не гребували перекладами з російських п’єс. Найпершою виставою, що я побачив у них уже в недавньому ще театрі Синельникова, були «Полум’ярі» А. Луначарського, далі йшли «Повітряний пиріг» Б. Ромашова й «Мандат» М. Ердмана. Найбільше запам’ятався мені «Вій» М. Кропивницького, перелицьований Остапом Вишнею на сатиру на українську еміµрацію в оформленні Анатоля Петрицького. Сатира до мене мало доходила, бо про українську еміµрацію я не мав ніякого уявлення, але комбінація комічного з страшним і пишнота бароккового оформлення була чимсь для мене новим. Театрові Франка були далекі експерименти революційного театру, а що на них поставала мода, Юра запросив на режисера кількох вистав росіянина Бориса Ґлаґоліна. Це була мимовільна пародія на Меєрхольда, далека від будь-чого українського. Так він поставив був «Святу Йоанну» Б. Шова і «Повітряний пиріг» Ромашова. Загалом франківці не цуралися жадних компромісів. Я вже згадував про їхнє запрошення Віктора Петіпа на ролю Донжуана в п’єсі Лесі Українки. Може, це й була правильна тактика, щоб завоювати харківського міщанського й робітничого глядача, далекого і від новітнього театру, і від української театральної традиції. Курбас не робив цього, але він заплатив життям. Не слід забувати, що його знищили не просто політики, а примітиви, репрезентовані нібито політиками.