Тут може доречні будуть кілька слів про мною бачені різні настанови до пізнання інших людей. Важко мені говорити про час до тридцятих років. Пам’ять не зберегла мені жадних конкретних епізодів. Загальне враження таке, що намагання заглибитися в душу інших людей, дізнатися про їхнє минуле не були дуже активні й тоді серед моїх знайомих, серед яких були українці, українські євреї, українські росіяни. Може це типова риса українського індивідуалізму, стриманости в прилюдному саморозкритті? Але таке враження може бути й автоматично перенесеним з атмосфери тридцятих років. Бо тоді, в тридцяті роки, знати про минуле й про почуття й погляди інших стало просто небезпечним, бо кожного разу воно могло бути повернене проти знайомого або — якщо дана особа відмовлялася давати свідчення про іншого — для неї. Копання в минулому й у свідомості інших людей стало матеріялом партійних і непартійних чисток, доносів до жандармерії (під її мінливими назвами, від чека до КҐБ) і розшуків діячів цієї останньої. Можливо, що тут новий ляк нашарувався на Україні на стару психологічно вмотивовану звичку, й ці два чинники, разом узяті, утворили непрохідний бар’єр між людьми.
Коли я приїхав до Америки, мене вразила ніби просто протилежна настанова. Кожне нове знайомство тут — спроба залізти в минуле і в душу іншої людини. Після імени нового знайомого стандартне запитання — «Звідки ви?» «Що Ви робите?» На новоприбулих полюють, запрошуючи їх на вечірки, якщо це науковець — на конференції й доповіді. Так дістаються відомості з першоджерела, від, сказати б, винуватця. А далі починається всемогутня плітка про справи залаштункові, перебирання кісточок кожного, тепер уже відсутнього. І це в усіх прошарках американського суспільства, з якими мені доводилося зустрічатися, де кожний намагається знати про кожного: серед науковців (за репутацією найкращий американський університет — Гарвардський — чи не найпередовіший також у мистецтві перемивання кісточок кожного причетного), серед людей «середньої кляси», серед робітників, у ваших сусідів у великих будинках великого міста і в малих будиночках американських приміських районів. Я не здивувався б, зустрівши подібне і в найвищих колах чи то урядових чи то багатійських.
На новоприбульця такий контраст настанови, ця американська нескінченна балакучість справляє — контрастом до того, що він привіз з радянщини — враження великої людяности й привітности. Ледве чи це так. В умовах суспільства, побудованого на несамовитій конкуренції і на прагненні прокласти собі шлях, знання інших у довкіллі дуже важливе, щоб знати, кого і як можна використати. З другого боку, пересічно беручи, мале зацікавлення проблемами культури або й мале знання їх змушує шукати розвагового матеріялу в пранні чужої брудної білизни, і тут роля американської всеохопної Великої Плітки. Момент зацікавлення — чим дана людина може мені прислужитися — може відпасти. Тоді цю людину так само легко відкинуть, як легко виявили до неї зацікавлення. Але, звичайно Велика Плітка й далі триматиме інтерес до цієї людини.
Так в обох країнах — радянській і американській — внутрішня спроможність втілитися в життя іншої (не кажу про родину) мінімальна. Чи вона десь справді існує? Чи люди скрізь — як у тих кадрах з фільму Фелліні, де в сотні автомобілів сидять сотні водіїв: усі всіх бачать, але через скло і ніхто нічого не може почути й збагнути?
Такий стан може бути поганий або добрий для мешканців країни. Він катастрофічний для того, хто пише спогади, і для тих, хто їх читає в надії бодай так знайти шлях до чужої душі.
Мій перший спогад, перший слайд, дуже непевний: було чи не було. Здається мені, що це було в Ломжі, десь перед початком першої світової війни, отже 1913 або перша половина 1914 року: червоний фотель у вітальні, я бачу його форму. І вигляд того ж таки будинка ззовні, двоповерховий, ліхтар перед ним (газовий?), тиха вулиця.
1958 року я був у Варшаві і вирішив на кілька годин відвідати Ломжу, щоб знайти «наш» будинок. Природна річ, я нічого не знайшов. Про фотель у вітальні не могло бути й мови, але я не знайшов і фасади будинка. Може його, такого, як я бачив, і не було, він був із світу картин Маµрітта з їхнім реалізмом деталів, які тонуть у нереальному світлі. А може він був зруйнований у першій або в другій світовій війні. Ломжа лежала близько кордону зі Східньою Пруссією і дуже потерпіла в обох війнах. Коли я її відвідав, тринадцять років по війні, на багатьох мурах будинків ще можна було полічити щербини від куль і скалок гарматнів, багато будинків лежало купами грузу. Одним з таких міг бути будинок мого дитинства. На головному майдані Ломжі було два великі оголошення. Одне говорило: «Pasienie kуz i owiec surowo wzbronione», що не свідчило про повноту урбаністичного життя в місті. Друге казало: «Permanentna ondulacja». Я подумав: Це єдине, що тут є вічного, — хвилясте волосся на жіночих головах. Так на мій перший ніби спогад наклалася руїна воєн двадцятого століття, і він став кафкіянсько нереальним.