З жовтня 1925 року, починаючи виставою «Сорочинського ярмарку» М. Мусорµського, українізовано харківську оперу. Уже по-українськи я бачив «Князя Ігоря» Бородіна, «Севільського цирульника» Россіні, «Казку про царя Салтана» Римського-Корсакова. Тепер наважувалися ставити й не такі часто співані опери, як «Намисто Мадонни» Вольфа-Феррарі (мовляв, антирелігійна) і «Долину» д’Альбера. На оперу тепер кинемо більше грошей, запрошено з Росії доброго як на Харків режисера Й. Лапицького, засновано балет, по-рабському імітаційно-клясичний, що показав мені «Лебедине озеро» й «Корсар» (Адже ні режисер ні балет не говорять до публіки жадною мовою, а за лаштунками можна уживати й російської).
Моя дармовизна в театрах скінчилася. В опері машиніст Михайлов пішов на пенсію, мій контролер µалереї в драмі перестав працювати, не знаю, чи в зв’язку з появою театру ім. Франка, чи незалежно. Але моє зацікавлення театром було вже виховане, і від нього мене не можна було вилікувати протягом усього життя. Я стояв у чергах, щоб діставати найдешевші квитки, близько театрального неба і збоку, але до театру ходив.
Десь від цього часу я став ходити на концерти. Хоч Харків мав консерваторію, музичне життя було бідне. Концертових заль у місті не було. Симфонічна оркестра тулилася вільними днями в приміщенні опери або драми, для камерних концертів усували столи з читальної залі громадської бібліотеки, ставили ряди стільців, і це було найкраще, чим місто могло похвалитися. Що гірше, публіка в Харкові не відзначалася культурою й смаком. Симфонічний концерт найчастіше складався з увертюри, концерту для піяніно або скрипки і симфонії. Слухачі приходили під час увертюри, так-сяк слухали концерт із солістом і масово покидали залю перед симфонією. Репертуар був переважно заяложений — Чайковський, Бетговен, Рахманінов... Найвидатнішими дириµентами були Микола Малько, що потім еміµрував з Радянського Союзу, і Пазовський, що підкреслював у музиці ритм коштом інших складників і через це став популярнішим від інших. Пригадую, його різко ритмізована «Кармен» в опері здалася мені подією, я повернувся додому глибоко схвильований.
З тих, хто виступав у залі громадської бібліотеки, кумиром харківської публіки був Елінсон. З розкуйовдженим волоссям, з полум’яними очима, він накидався на фортеп’яно, як тигр на свою жертву. Музику, що він грав, він грав не тільки на своєму інструменті, він грав з неї пантоміму, він переживав кожну зміну тону й ритму, кожний настрій. Я в ті роки не міг судити, добре він грає чи ні, але його поведінка викликала часом сміх. Казали, що він мав туберкульозу й був приречений. Не знаю, що з ним далі сталося. З 1925 року засновано в Харкові, якого в усьому хотіли перетворити з глибокої провінції на столицю, філармонію, яка стала запрошувати музик з закордону. Одними з перших приїхали Лео Сірота й Еµон Петрі. Це був інший стиль виконання, і на честь харківської публіки треба сказати, що вони, особливо Петрі, таки скорили місто. Концерти Петрі відбувалися вже не в малій залі громадської бібліотеки, в Великому театрі Муссурі, і театр був повний.
З місцевих сил, здається, тільки квартет ім. Вільйома заслуговує на згадку. Але на цій музиці я вже не розумівся зовсім. Якщо в симфонічному концерті я не завжди міг відрізнити настроювання від справжньої гри, і настроювання було мені більше до вподоби, то що вже казати про квартет. Але мати мені завжди казала, що до музики треба звикати, і я старався. Порада справді була добра. Поступово музика стала складником мого життя, хоча в повному сенсі тільки після розвитку радіо, себто для мене вже по війні і еміµрації. Початки мого недолугого музичного тренування, отже, сягають часу мого навчання в профшколі. Я ніколи не мав нагоди навчитися грати, ба навіть читати ноти. Одним з моїх повторювани кошмарів було, що я маю дириµувати оркестрою, я беруся за паличку і з жахом думаю: