— Як приховати, що я не вмію прочитати ноти?
І я прокидаюся тремтячи.
Але ми можемо мати задоволення й з того, чого не розуміємо. І не лише в музиці. Треба тільки доброї волі.
Ще одне «вперше» припадає на ці роки, правдоподібно на зиму 1925-26 року, одразу після закінчення профшколи, а може рік перед тим. Малим мене возили з Ломжі до Харкова, з Харкова на Полтавщину. Тепер я вирушив у мою першу самостійну подорож. Була вона дуже проста, на кілька днів до Києва. Але я їхав сам. А їздити тоді не було просто. Поїздів було мало, вони йшли поволі, вони були переповнені. Дістати квиток — це було велике мистецтво. Можна було пробувати на так званій міській станції — залізничній касі в центрі міста. Треба було встати на світанку, зайняти місце в черзі й сподіватися. Квитків на бажаний день могли взагалі не продавати, мовляв, місць уже нема. Людей з урядовими відрядженнями пускали поза чергою, їх могло набратися стільки, що черга взагалі не посувалася, витративши цілий день, людина поверталася без квитка. Можна було пробувати перед відходом поїзда на вокзалі, але там теж була черга, ще безнадійніша, перед якою віконечко каси відкривалося тільки на мить, щоб сказати:
— Громадяни, сьогодні квитків не буде.
Правда, можна було доручити купівлю квитка носієві. Вони ніби мали свою чергу, а справді мали домовленість з касиром. Він діставав понад нормальну ціну й давав квиток носильникові. На мій бюджет, винагорода носильникові була поза межами досяжного.
Зрештою квиток здобуто, починається подорож. Вона триває вечір, ніч і ранок. На дерев’яних лавках сидять пасажири, ми тулимося один до одного. На другій і третій полиці (теоретично для баµажу) щасливці простяглися на дошках, а як вони хочуть спуститися, мусять скакати на коліна тих, що сидять. У вагонах важкий сморід дезинфекції, від блощиць у купе, хлор у загидженій убиральні. На станціях пасажири вибігають з вагонів — по гарячу воду, вони біжать з чайниками, казанками, не знати, скільки поїзд простоїть, але ось другий дзвінок, ось третій, паровоз гуде, люди з казанками чіпляються на ходу до східців вагонів.
Та це тепер я бачу так ці речі, тоді це просто були умови подорожі, нічого незвичайного, condition humaine, приємність, розвага, відхід від щоденного.
Розчаруванням була не сама подорож, а Київ. Київ був тоді заштатне місто, бюджет його був ніякий, усе йшло на розбудову столичного Харкова. Харків дивився в майбутнє, Київ жив минулим. Він виглядав тоді достеменно так, як я потім побачив Ранµун під його буддистсько-комуністичним диктаторським режимом: будинки, що втратили колір, висаджені двері, вибиті шибки, крамниці не тільки закриті, а навіть позабивані дошками впоперек вікон і дверей. Тільки в Ранµуні все це було драматичніше, бо були ще патьоки від тропічних злив. Але в Києві натомість була зима, снігові замети, брудний сніг на пішоходах і дорогах, слизота на київських горбатих вулицях. До того ж показувати місто вихопився Микола Вікторович Старицький. Він був чоловік моєї кузини Люсі Таранової, під крильцем якої я й спинився тоді в Києві на Львівській вулиці недалеко Сінного базару. Микола Вікторович був інженер, людина українського роду, далекий родич Вернадських (які по війні виписали його з родиною з Европи до Нью-Гейвену в Америці) і одна з найбезладніших людей, яких я будь-коли бачив. Він тягав мене по Києву бігцем по снігові й льоду, від Липок до Подолу, від Печерська до Бессарабки, перемішуючи варте уваги з безвартісним, даючи пояснення ніби не підліткові-юнакові — мені було яких 17 років і це була моя перша подорож туристичного характеру — а старому киянинові, який уже знав архітектурну й соціяльну структуру міста. Особливо гірким розчаруванням були Золоті Ворота, де про золото не було й згадки, а була тільки безладна й безглузда купа жовтої цегли, яку тримали вкупі залізні контрфорси й скріплення. Уже це здалося мені вкрай безглуздим і беззмістовним.
Поза туристичним огляданням міста відбулася тільки одна подія. Толя Носів узяв мене на бенкет, що відбувався в Академії. Він мені сказав, що там я побачу багато видатних людей. Не пригадую, з якої нагоди був бенкет, можливо він був на честь Михайла Грушевського. Показали мені Грушевського, показали Сергія Єфремова, пояснили, що вони сидять нарізно, бо не зносять один одного, але на них двох тримається Академія. Я сидів за одним з крайніх столів, далеко від центру дії, зрештою я був ніщо, безвусе хлопчисько, ні з ким мене не знайомили, що говорилося, слабко долітало до мене. Я маю враження, що я запам’ятав обличчя Грушевського, з бородою Чорномора, і Єфремова, без бороди і в вишиваній сорочці, які тоді ще не були в загальному вжитку, як вони стали від часу Постишева, але сьогодні я не певний, чи я справді запам’ятав їхні обличчя, а чи на порожнє місце вражень наклалися в моїй свідомості їхні риси з поширених портретів. Але попри всю майже нульовість моїх споминів і вражень, це був другий акт мого висвячення в українство після знаменної розмови з Толею Носовим у Харкові про характер української мови. Між ними тепер були ще театр ім. Франка і нова українська опера. Дальших актів не треба було довго чекати, зокрема мого включення в українське оточення після вступу до університету, що тоді звався ХІНО. Бенкет в Академії зрештою був для мене тільки театром, а я в ньому стороннім глядачем. В університеті українська стихія стала життям.