Та між цими двома епізодами пролягає ще період моєї праці службовцем після закінчення профшколи і мого готування до вступних іспитів до високої школи. Це забрало два роки.
Життя людини може бути зібране в клубок: ось моя мамка-годувальниця Саша. Народилася в своїх Руських Тишках, там виросла, там одружилася, там привела дітей, там померла. Ніде поза своїм селом і Харковом не бувала, та й Харків для неї був тільки рознесенням молока по своїх знайомих «баринях» та ще іноді базаром. В осередку клубка сама людина, а клубок — її оточення, хоч улягає таким-сяким змінам, але вони поступові й через це непомітні.
Куди частіше життя вириває людину з її оточення й кидає до інших. Так було, мабуть, завжди, в усякому випадку так буває в двадцятому сторіччі, а надто в струсах Східньої Европи. Поодинокі періоди життя відбуваються ніби на різних поверхах, перехід з одного поверху до іншого стається стрибком або, коли є драбина, то ця драбина швидко зникає, ніби прибрана невидимою рукою. Назад уже нема вороття. Ніби роз’єднані кола Дантового пекла, і нема Верµілія, що міг би бути проводирем з одного кола до другого і геть з усієї вµвинченої до центру многоповерхової світобудови. Самі переходи з кола до кола можуть бути драстично-контрастові, як у випадку Шевченка — сьогодні кріпака, завтра зорі Академії Мистецтв і панських сальонів, наступного дня — в’язня й безправного солдата, а потім знову зірки, тепер уже ліберально-інтеліµентських кіл.
У моєму житті я уникав гострих зламів, спадів і піднесень, і доля сприяла мені в цьому. Як я вже згадував, мені не привелося бути ні в’язнем, ні салдатом, доля мене не кидала в робітники чи в рустикальність, усе відбувалося в межах міського й інтеліµентського життьового комплексу, але в цих межах зміна чи то поверхів, чи то кімнат таки відбувалася. Це не було життя в клубку. І кожний поверх чи приміщення приносили нове оточення і новий досвід. Уже гімназія з її переходом у групу Єлецького, а далі в трудову школу була чимсь дуже відмінним від родинно-шкільного кубельця мого дитинства. Відмінним світом була моя профшкола. І новим світом стали два роки мого буття службовцем.
Після навчання в профшколі вимагалося кілька місяців практики в радянській установі. Установу треба було знайти самому, школа не давала спрямовання. У країні ще не зникло безробіття, і дістатися на службу через біржу праці було справою безнадійною. Справу поладнала моя мати. Як прибиральниця «Хемвугілля» вона знала багатьох із службовців цього, як він звався, «південного хемічного тресту». Осередок «Хемвугілля» був у будинку «Саламандра», але трест мав свою торговельну філію, що містилася спершу на Сергіївському майдані в будинку готелю «Спартак», колишній Ґрандотель (Бог знає, як можна було пов’язати римського раба-повстанця з готельною справою і вигодами для приїжджих), а потім на Миколаївському (Тевелєва) майдані поруч будинку ВУЦВиКу. Це були роки НЕПу, кожна промислова організація мала сама продавати свої вироби, і це була головна функція торговельної філії. Поза тим філія мала ще невеличкий відділ постачання, який мав видобувати правдою чи неправдою, часом півзаконно на чорному ринку сировину або машини для підприємств тресту, розташованих переважно в Донбасі. Філія була напівавтономна супроти тресту, але її керівник Пєвцов мав полагоджувати багато справ у основному тресті, проводячи там цілі дні. У такі дні він користався з буфету моєї матері, він знав про пошану, якою вона користалася, бувши не зовсім звичайною прибиральницею. Мати закинула йому словечко, і мене взяли практикантом до торговельної філії.