Ось переді мною лежить «посвідчення», підписане секретарем філії Равделем і завідувачем статистичного відділу Фрідманом. Воно нагадує мені, що я був у статистичному відділі з 3 вересня 1925 року, перелічує мої нескладні там обов’язки (складання карток за рахунками, складання таблиць за картками, використання аритмометра) і закінчує тим, що я «виявив здібність добре і легко орієнтуватися в усіх доручених працях і виконував їх сумлінно». Статистики в торговельній філії не багато було, ввесь відділ складався з Фрідмана й ще одного молодика. Важливо було зачепитися за працю в установі, не обов’язково статистичній. Сестра Віра померла в травні того ж таки року, жити вдвох на прибиральницьку оплату матері було ледве чи можливо. Але в жовтні мене несподівано звільнили. Показалося, що це було зв’язане з моїм невідповідним «соціяльним походженням», хоч офіційно це обвинувачення не фігурувало. Я вже встиг на той час зробитися членом профспілки, і туди тепер провадив шлях оскарження незаконного звільнення. Туди спрямував і Пєвцов. Сам він не хотів чи не міг брати на себе відповідальність за те, що пізніше звалося приховуванням клясового ворога. Не знаю, чи до профспілки потрапила на розгляд неофіційна частина мого звільнення, в цей час такі речі ще тільки починали набувати систематичности. Фактом лишається, що за кілька днів профспілка написала щось, мені невідоме, до установи, і мене взято знову до праці. Пєвцов не заперечував, йому важливо було тільки, щоб не він ніс відповідальність. Але тепер я вже став із статистика архіваром, а згодом реєстратором. Як архівар я мав окрему кімнату, вузьку, коридорного типу. Уздовж стін ішли полиці, де стояли справи на кожного кореспондента філії. Після відповіді на листи, які надходили до філії, відповідні відділи здавали мені одержаний лист і копію відповіді на нього, а я мав «підшивати» їх за датою й числом (кожний документ діставав свій нумер, вхідний і вихідний) до папки даного контраµента. Коли надходила відповідь на наш «вихідний» документ, службовці бігли до мене з різних відділів, брали відповідну «папку» і розшукували в ній потрібний документ, що не завжди було легко, коли з даним контраµентом велося широке листування. В архіві я пробув щось із рік, потім туди поставили Сашу Кисілевського, молодшого від мене, але тертого хлопця, який уже добре знав, що таке життя і що таке дівчата. Для мене і те і те (не зважаючи на моє лідерство над чотирма дівчатами в ланці в профшколі) були поняття теоретичні.
Саша був спортовець і любив говорити про спорт. В архіві Саша дуже спритно вмів оповісти похабну анекдоту і оцінити розмір грудей кожної нашої друкарки. Він поставив архів незмірно краще від мене. Він дав мені добру лекцію ініціятиви. Я, як вимагалося, «підшивав» документи, він їх усі читав і запам’ятовував. Як наслідок, за моїх часів розшуки потрібних паперів мав робити той службовець, який їх потребував, за Саші він мав тільки сказати, про що був потрібний папір, і Саша його одразу знаходив. Як слушно говорилося в моїй характеристиці-посвідченні, я «сумлінно виконував свої доручення», Саша виходив поза межі офіційних вимог. На своє виправдання я міг би тільки сказати, що Саша ладнався до адміністративної кар’єри, для мене вона була лише заробіток, я мріяв про високу школу. Але, з другого боку, все моє виховання готувало мене до виконання, не до проводу, в моїй родині служак-виконавців, і життя мусіло не один рік мене вчити, щоб я зрозумів значення ініціятиви.
Утративши архів, я утратив окрему кімнату. Це було шкода, бо в окремій кімнаті людям розв’язувалися язики, і вони говорили про те, від чого в багатолюдній кімнаті, серед численних свідків, вони утримувалися. В архіві можна було вивчати настрої й зацікавлення моїх старших колеµ-службовців. Як чужинець у тоталітарній країні може довідатися про настрої населення тільки в таксі, де він сам-на-сам із шофером. Пригадую, коли — геть пізніше — у Ранµуні, в Бурмі, ніхто з тубільців і не підходив близько до мене, але таксист, що вмів по-англійськи, без страху запитав мене, чого я приїхав, і, не чекаючи на відповідь, вибухнув:
— Тут нема чого робити туристові, Усе, що було багатше, усе, що вміло думати, — все це знищене. Це країна, де не лишилося нічого цікавого.