Мій архів міг би виконувати ролю закритого від небажаних свідків таксі. Тут були якісь елементи свободи слова.
Але, скільки пригадую, ізоляція архіву ніколи не використовувалася для розмов на політичні теми, ні за радянський режим, ні проти. Він приймався просто як те, що існує, говорити про нього було так само недоречно, як говорити про наявність повітря чи води. Не велося багато розмов і про те, що і де можна купити. За умов НЕПу аби були гроші, а харчів не бракувало. З одежею було сутужніше, але і про неї мова заходила не часто. Улюбленою темою були жінки. У філії всі, крім друкарок, були чоловіки, поле для романів дуже обмежене, їх було три чи чотири, тільки одна молода. Але тим більше мовилося в архіві про перемоги над жінками (дала — не дала!). Матюкалися не часто, але поза тим речі називалися своїми іменами, звичайно тими, що їх у друку не вживали, а кількість перифраз на статеві поняття була незліченна. Для мене це був справжній мовознавчий університет, хоч був мені досить гидкий, я мимоволі запам’ятовував, але сам ніколи не вживав.
Тоді я не звертав уваги на це, але тепер, коли я згадую той час у атмосфері американських національних і расових конфліктів, я бачу, що службовці моєї установи були всуціль євреї, починаючи від самого Пєвцова і керівника найбільшого відділу — бухгальтерії, головбуха Вишневського. Євреєм був секретар Равдель, його наступник Мірер, завідувач статистичного відділу, мій перший начальник Фрідман, керівник відділу постачання з прізвищем nomen omen Маклер і так далі аж до чорнявого п’ятнадцятирічного кур’єра Куровського. Єдиним винятком були наші друкарки. Мабуть, це було типово для того часу — в робітники євреї не йшли, за винятком деяких професій — робітники друкарень, наприклад, зате в адміністрації вони рішуче переважали. Тут, може, один з коренів пізнішого, повоєнного антисемітизму. Але тоді в «Хемвугіллі» я не відчував ні в собі, ні в інших подібних настроїв, як не пригадую і якихнебудь проявів дискримінації супроти себе. Правда, мої посади були з найнижчих, і не було причин на них заздрити.
З архіваря я став реєстратором. Це було ніби маленьке підвищення, і вперше в житті я дістав одного підлеглого — того самого кур’єра Куровського, що я щойно згадував. Його обов’язком було носити «вихідні» листи на пошту, а в межах міста розносити пошту до інших установ. Моїм було реєструвати всі папери, що надходили, спрямовуючи їх далі до відповідних відділів, реєструвати так само всі папери, що відходили, даючи їм також наші «вихідні» нумери. Окремої кімнати я вже не мав, я сидів у свого роду вестибюлі і був першим, на кого натрапляли відвідувачі, приходячи до установи, але з людьми я справи не мав. Моє царство були папери — і Куровський, мій єдиний підданий. Чи треба було для цієї праці двох років готування в профшколі, я дуже сумнівався. Так само вона не веле нікуди в майбутнє, обіцяючи хіба кар’єру новітнього Акакія Акакійовича Башмачкіна.
Але ні моє «торговельно-промислове» минуле, ні мої урядовські перспективи мене не хвилювали. Я готувався до іспитів до високої школи, спочатку в вечірні години після праці, а потім, покинувши працю, цілими днями. Моя адміністративна праця скінчилася 15 квітня 1927 року, і я дістав посвідку, де говорилося:
Тов. Шевельов Юрій Володимирович проявив себе акуратним і сумлінним працівником. З дорученою йому працею тов. Шевельов цілком давав собі раду, виявляючи при цьому добру обізнаність з загальним діловодством, а також з картковою системою.
Підписав посвідку секретар Мірер. Характеристика добросовісної пересічности, комплексу другої парти. Я не здобув на цій праці ні одного друга, не думаю, щоб інакше стояла справа в моїх колеµ. Ми всі приходили на призначену годину, відсиджували свій час, відходили в призначену годину. Ми всі лишалися чужі один одному. У суті речі кафкіянська ситуація, але така нормальна, що ніхто з нас її кафкіянства не помічав.
Ще один деталь треба докинути до цієї короткої характеристики моїх півтора року канцелярської праці. Як і інші установи в той час, «Хемвугілля» підлягало розпорядженням про українізацію. Розмовною мовою в нашій установі була виключно російська. Українська культура... всяка культура стояла дуже далеко від моїх співробітників, а українська далі, ніж інша чи інші. Спочатку всі папери, що списувати їх було нашим завданням, писалися по-російськи. Одного чудового дня нас відвідав інспектор українізації. Він глипнув туди й сюди на папери і склав акт про недостатність українізації. Наслідком цього на блянках замість «Южный Химический Трест Химуголь» з’явилося «Південний Хемічний Трест Хемвугілля». За малим винятком під цим друкованим написом текст листа чи посвідчення складався по-російськи. Обидві мої посвідки, що я тут цитував, — мій переклад з російської. Найвищим і єдиним авторитетом з української мови вважали мене, і, коли чомусь треба було щось написати по-українськи, радилися зі мною. Потім нашу філію сповістили, що службовці повинні скласти іспит з української мови й культури. Був призначений день. Прибула комісія. За час між сповіщенням і іспитом службовці трохи потовкли українську граматику. Більшість з них склала іспит, як — я не знаю. Керівники Пєвцов, Вишневський, Мірер — від іспиту були звільнені. Мене комісія не хотіла пропустити, бо я не витовк граматики. Це справило фурор, мої колеµи були щиро обурені і склали протест. Як можна не пропустити єдиного, хто знає? Комісія зласкавилася, і мене звільнено від повторного іспиту.