Після іспитів усе пішло, як перед тим. Що було після квітня 1927 року, коли я покинув працю, я вже не знаю. Може, над головами наших бухгальтерів, діловодів і друкарок спалахнули вогненні язики, і на них спало благословення нової для них мови? Може, може...
Хемвугільське середовище лишилося мені чужим, і хемвугільські справи мене не зрушували. Для майбутнього мені присвічувало бажання піти до високої освіти, для приємности мені лишалися театр, музика й література. Мені не треба було готуватися до вступних іспитів у високій школі з мови й літератури. І українською, і російською мовами я писав без помилок і огріхів, а це все, що вимагалося. Зате треба було добре підготуватися з математики, яку я любив, і фізики, яку я ненавидів. Проблема була в тому, що я не був певний, до котрої високої школи я хочу. У глибині душі мене тягло до того, що колись було Історично-філологічним факультетом Харківського університету, а тепер звалося літературним факультетом ХІНО (Харківського інституту народної освіти). Але вже панувала тоді загальна фанатична мода на інженерські фахи. Туди вступити було найважче, конкурс був найтяжчий, а винагорода після закінчення студій найвища. Поскільки я не терпів фізики, мій вибір був — хемічний факультет Харківського Технологічного інституту.
Після вагань я вирішив покласти остаточний вибір на долю. Я підготуюся як тільки можу краще, але подам до обох інституцій. Приймуть до технологічного — піду туди, не приймуть — до ХІНО. До ХІНО конкурс був легкий (яких півтора кандидата на одне місце, до Технологічного понад десяток на одну вакансію).
Яких півроку я готувався сам. Я зробив усі до однієї задачі з збірника Шапошнікова й Вальцева з альµебри, Рибкіна з геометрії й тригонометрії. Для наступних поколінь це можна було б видати книжкою, розв’язки всіх задач з двох стандартних для всієї імперії задачників. Але, склавши свої службові обов’язки в «Хемвугіллі», я вирішив ще вдатися до спеціяльного репетитора. Було їх тоді кілька в Харкові, але гриміла репутація найкращого одного з них, Гоппа. Він був, ясна річ, найдорожчий, але вважалося, що повчитися в нього кілька місяців було µарантією, що іспити будуть складені. Гопп жив на моїй таки Римарській, через дорогу від мене, в одноповерховому будиночку ще з часів старого Харкова. З Гоппом я ще раз перейшов задачі з математики, а надто з фізики за яку я особливо боявся. І все йшло дуже добре, і Гопп мене підбадьорював. Окремо треба було брати лекції технічного креслення, з якого моя профшкола не давала нічого, і це я також подолав, щоб у своєму майбутньому житті ніколи до того не повертатися. До речі, в тому самому будиночку, де жив Гопп, жив також «мій» кравець. «Мій» кравець — це звучить гордо. Ніби я мав принаймні десятки убрань. А я ледве мав одне. Але купити готове вбрання або матеріял на нього було майже поза межами можливости. У єдиному на Харків «універмазі» вишиковувалися довгі черги, часто з ночі, в надії, що продаватимуть мануфактуру. Крамниця відчинялася, вона була порожня, після деякого вагання — ануж, щось з’явиться, черга розтавала. Але кравці якимсь дивним дивом мали дещо мануфактури, не просто на продаж, а на пошиття вбрання. Робилося це під великим секретом, і треба було мати «свого» кравця, щоб він вам довіряв, а ви йому. Але коштувало це добрі гроші, та й матеріяли не лежали місяцями, чекаючи на замовця. Природна річ, вибору не було ніякого. Природна річ, ціна виключала часте звернення до кравця. Убрання можна було дозволити собі пошити десь може раз на три роки. Але комбінація старого, роками не ремонтованого будиночка, кравця в ньому й, з других дверей, Гоппа — все це були, як їх потім назвуть, «рештки капіталізму». Це була приватна ініціятива, влада дивилася на неї може скоса, але тоді ще не забороняла й не душила, як пізніше, податками, що перевищували заробіток. І Гопп, і кравець були євреї. Статистики я не маю, але маю моє особисте враження, євреї довше намагалися втримати приватну ініціятиву і довше мали успіх у цьому, ніж люди інших національностей, крім хіба вірменів, які тримали в своїх руках чищення черевиків, аж поки не були всі виарештувані, вже в тридцятих роках і то у всесоюзному маштабі, — ліквідація останньої цитаделі приватної ініціятиви, цитаделі, що загрожувала в уяві НКВД відродженням капіталізму в СРСР.