Два будинки, що стояли один проти одного на Римарській вулиці, можна бачити як символи. Похилий, темнобрунатного облізлого кольору занедбаний одноповерховий, з темнуватими кімнатами й низькими стелями, зі старомодними печами будинок, де працювали «капіталісти» — мій кравець і Гопп по один бік вулиці, і проти нього, як на Харків, велетень, будинок «Саламандра», сірого каменя зі статуями, великовіконний, висококімнатий, з центральним опаленням, що містив тоді в собі різні «трести», бюрократичні центри державного керування індустрією (але збудований в останні роки перед революцією ще приватною, але вже на шляху до монопольности капіталістичною системою). Не знаю, що було на місці «Саламандри» перед тим, як її збудували, — мене привезено до Харкова, коли вона вже стояла, — але, напевне, це були малі будиночки типу Гоппового-кравцевого. Так новий капіталізм пожирав, ковтав, нищив рештки старого міста ще напівсільського типу. Ішла нова доба, але ні кравець, ні Гопп, ні я про це тоді не знали. Що сталося далі з «моїм» кравцем, з Гоппом? Напевне, кравець став робітником у якійсь державній швацькій майстерні, а Гопп, мабуть, став теж на службу державі як інженер і може, дуже можливо, був заарештований як шкідник і скінчив свої дні на Воркуті чи Колимі. А може, втримався цілий десь у бюрократичній системі.
Я був добре підготований до вступних іспитів у технологічному інституті, і склав усе на п’ять, навіть креслення аж до останнього іспиту з альµебри, який провадив професор Бржечка і про який всі говорили з жахом — з досвіду попередніх років:
— Ну і ріже, ну і ріже!
(Іспити всі були письмові, і говорилося не про особисту поведінку Бржечки, а про ті питання й завдання, що він ставив на письмі). Побоювання були слушні, я дістав оцінку — два. Серед питань Бржечки були деякі з вищої математики, яка не входила до офіційних вимог і з якої я не готувався. Мабуть, добре підготованих з офіційної програми було багато, і треба було «зрізати» більшість цих кандидатів. Так закінчилася моя кар’єра інженера-хеміка, і сам Гопп був тут безсилий.
У всі дальші роки я почував безмежну вдячність Провидінню й його знаряддю Бржечці. Інженерство аж ніяк не відповідало моїй вдачі, моїй непрактичності, моїй відразі до всього надто матеріяльного. А до того дуже скоро після цього часу почалося викривання «шкідництва» й «шкідників» у промисловості, хапали людей без найменшої провини, а в мене напевне в цій роботі не раз трапилися б недогляди. Моя інженерська праця, якби вона почалася, не скінчилася б добром.
За наслідки іспитів до університету-ХІНО, на літературний факультет, я не турбувався. Позитивний наслідок був тут наперед відомий. З усіх іспитів не пригадую тепер нічого, крім одного — з української мови. Приймали їх якісь десятирядні особи, які самі не викладали, і була це більше формальність. Тільки з української мови іспити були не лише письмові, а й усні, і ці усні іспити приймав Німчинов, як я потім довідався, Кость Тихонович. Моя молода тоді українська мова не була тверда. Граматики я ніколи не вивчав — не рахувати ж тут кілька місяців у гімназії під керівництвом старенького Гусаковського і на основі рустикального підручника Олени Курило, а в практиці, хоч після Грушевського я прочитав чимало інших книжок і хоч був перекладачем з російської мови прози Едµара По, теж мені перше лізли в голову російські слова. Така дилема трапилася мені одразу на усному іспиті. У хвилюванні я зайшов непрошений до іспитової кімнати, і Німчинов сказав мені, що я мушу почекати, поки мене покличуть. І тут я хотів спитати його:
— За дверима? —
але проклята непевність підказувала мені російську форму однини — «за дверью», і я розгубився, чи двері множина, коли вони одні, а якщо ні, то як сказати. Вирятував мене інстинкт, те, що зветься чуттям мови, бо все таки воно вже було. Я загальмував у свідомості форму «за двер’ю», бо вона одразу здалася мені неможливою, набрався рішучости і змусив свій язик ужити множини — «за дверима», бо вона вже була в підсвідомості, і так моя перша зустріч з Німчиновим почалася щасливо. Про що він мене питав на самому іспиті, не пригадую. Факт той, що я іспит склав. За кілька днів на стіні входових коротких сходів до зеленого двоповерхового головного будинку університету був вивішений список тридцятьох прийнятих студентів, і я був серед них. Починалося нове, зовсім нове коло — не Дантового пекла, але мого життя. Я опинився в осередку того, що можна б назвати українською сільською стихією в місті. Словами Тичини: «Чорнозем підвівся і дивиться в очі».