Але своїх майбутніх товаришів на понад три роки я тоді ще не знав, не знав я ще й своїх майбутніх учителів, за винятком першої зустрічі з Німчиновим. До того року викладав українське мовознавство Олекса Наумович Синявський, але саме тоді він перейшов до Києва, не знаю, чому, і його місце мав зайняти Німчинов. Про нього — далі, тут тільки перше враження. Бо я вірю в перші враження, вони краще визначають людину, ніж дальші місяці, а іноді й роки знайомства. Бо тоді збираються прикмети, які ніби заперечують одне одне, ми намагаємося розібратися в них аналітично, а перше враження з природи речі синтетичне. Так мені одразу і навіки відкрився тоді Німчинов, так безпомилковим було, багато років пізніше, вже в Америці, перше враження від Романа Якобсона — враження мстивого й небезпечного Квазімодо, не так фізично, як духово. Німчинов мені вперше закарбувався в пам’ять як курча, яке щойно вилупилося з яйця, може навіть трохи передчасно: короткі ноги, непропорційно велика голова, рідке зализане волосся жовтого кольору, яке прикривало передчасну лисину, високе чоло. Він не мав стати моїм улюбленцем, але злим він не був — курчата не бувають злі — і я від нього дечого навчився.
Так десь у серпні 1927 року скінчився вже безповоротно етап мого життя службовцем (тільки війна привела мене згодом до адміністративних установ, спершу в Харкові, потім у Львові, але це не було вже життьовою кар’єрою, це було тільки одним із способів перебути чужу мені війну, де я не хотів і не міг належати ні до однієї з сторін). Від вересня починалося моє студентське життя.
Воно не обіцяло бути легким. Я переходив на заробіток матері. Зарплата прибиральниці була радше символічного характеру. Приробіток з буфету не приносив багато. Ми тулилися в кухні й кімнаті «для прислуги», що мала вісім квадратових метрів площі. З старих книжок і нот, що йшли на продаж, уже майже нічого не лишалося. Але мати ніколи не нарікала й не дорікала. А я був молодий, великою мірою ще хлопчисько, і мені було море по коліна. І в родині була релігія науки й книжки.
Тим часом у попередні роки відбулося кілька моїх перших. Перша бритва й перше гоління. Бритва, фірми Мосштамп, — уже державна радянська промисловість, не приватна типу Миші Бармасового вітчима Познанського, куплена в Пасажі, де щось дістати не було завжди легко. Ще перед тим перший годинник на руку, подарунок матері, куплений з другої руки, швайцарської фірми Сіма, нових тоді, мабуть, у Радянському Союзі ще не робили, або, коли робили, то вони були такої якости, як сірники, про які популярна харківська пісенька була:
Потом огонь.
Годинник цей доїхав до Америки, пережив матір, був цінований як подарунок і пам’ятка і був украдений уже в Нью-Йорку. Новий я хотів, щоб обов’язково був також Сіма, таких в Америці не продавали, і в мою подорож до Европи я включив Швайцарію, розшукав там потрібний годинник, і досі він мені служить. Перша краватка, невміння її зав’язати, поклик на дорадника — це випало бути службовцеві з «Хемвугілля», що навіть пам’ятаю його прізвище — Масютин. Він прийшов до нас на кухню, показав техніку на собі, керував моїми неслухняними пальцями, після коротких поневірянь я опанував цю складну-нескладну техніку. Нарешті, перший матюк, що я його почув, він справив на мене велике враження: кілька днів я носив травму в душі, але мусів її позбутися. Все таки я сам не вилаявся. Натомість пішов на так звані чорні сходи (будинки Харкова нормально мали два входи, «парадний», що в мешканнях вів до передпокоїв, і «чорний», що відкривався в кухню. Поскільки кухня була нашою головною кімнатою, використання чорного ходу було природне). Пішов на чорні сходи, ножем видряпав страшний текст і заглибини вималював чорнилом, сказати б, µрафіті avant la lettre. За кілька днів хтось замазав мої три короткі рядки чорним, і після того тільки виразка на стіні правила за memento mori. На язику в мене цих слів не було тоді і ніколи потім. Як колись Панько Куліш, я міг би сказати: «Ніколи гниле слово не сходило з моїх уст». Не знаю, чи можу ставити це собі в заслугу. Життя не привело мене ні до війська, ні до тюрми й заслання й подібних центрів культури. Можливо, якби я там опинився, і я б пішов за модою. А перше знайомство й пояснення цього апогею народної мудрости й образности сталося, як легко здогадатися, в вузькій кімнаті архіву «Хемвугілля». Це була приватна школа, не державна. Згодом матюк в СРСР став ознакою державної системи, хоч і неписаною, і тим більше неписаною, чим більше вживаною.