А перед тим була ніч, ніщо, якби не одне — два фота, що випадково збереглися. А мало мені бути тоді коло п’ятьох років. Бо народився я... Яке дурне слово! Воно ж первісно мало означати «народив себе»... Народився я, за розповідями і за документами, 17 грудня (4 грудня старого стилю) в Харкові, десь коло 3 години ночі. Тоді ні народження, ні смерті людей не були ховані від людських очей. Для пологів жінок не звозили до лікарень, на свого роду масову продукцію; і кожний похорон проходив вулицями міста, з мерцем у труні на катафалку, за яким ішов священик із кадилом, а далі родичами. На пологи викликали акушерку додому, і дитина приходила на світ серед своєї майбутньої родини, не в лябораторно-асептичних казеннобілих стінах. Той будинок, на Сорокинському провулку, 4, з мешканням на другому поверсі, я бачив пізніше сотні разів і добре його, ззовні, пам’ятаю: двоповерховий, з червоної цегли, без прикрас, за кілька кроків від Сумської вулиці, по другий бік якої був вхід до Університетського саду, де стояв пам’ятник Каразінові, а тепер — Шевченкові.
Те, що я тут оповідаю, розбігається з усіма моїми документами, в яких місцем мого народження названо Ломжу. А сталося це так. Мій батько був військовий і тоді командував полком, якщо не помиляюся, полком, що звався Олонецьким. Десь рік по моєму народженні полк і його перевели до «царства Польського», спершу до Варшави, потім до Ломжі. З початком війни 1914 року батько лишився з полком боронити кордони Російської імперії, а родину евакуйовано в запілля, і моя мати з старшою сестрою й зі мною вибрала Харків, де вона провела перед Польщею більшість свого життя. Після революції й запровадження радянської влади батькове офіцерство стало злочином, за який мали б відповідати й діти. Тоді мати вирішила, що треба приховати «соціяльне походження» її дітей. (Батько з війни ніколи не повернувся). Для цього треба було змінити місце мого народження, бо коли б згадати Харків, одразу знайшли б метричний запис, і все вийшло б на поверхню. Інша справа назвати Ломжу. Вона тоді опинилася в Польщі, поза кордоном і поза межами, тоді, радянського засягу. Там перевірити нічого не могли. Мати зголосила, що документи про моє народження були втрачені, а для нових заявила, що місцем мого народження була Ломжа. Це була поправка, внесена революцією в мою біографію, але не остання. Принаймні географічно, я став поляком.
Поправка допомогла 1927 року, коли я ставав студентом, у моїй анкеті було написане в питанні про соціяльне походження, що батько був службовець. Неправдою це не було, бо службовцем він був. Але характер його служби не був специфікований. Так було і в усіх дальших анкетах; аж до вересня 1941 року, коли війна наближалася до Харкова, військова кар’єра мого батька лишалася не розкритою, а тоді це вже мало важило.
Два рази мене одначе мало не впіймано. Перший раз це сталося, коли я був на другому курсі моїх студій у ХIНО. В інституті працювала спеціяльна комісія для «вичищення» соціяльно небажаних елементів. Наш курс, літераторів, як тоді казали, себто студентів літературознавства й мовознавства, був малий, яких 30 осіб. Але і серед них було кілька жертв. Пам’ятаю трагічний вираз обличчя студентки Макаренко, чорноволосої, як циганка, коли її викинули за куркульське походження. Одного дня зник Михайло Фрик, бо його батько мав роздрібну крамничку. Щотижня при вході до головного будинка Інституту комісія вивішувала список, кого викликали на допит. І кожного тижня я схвильовано біг до тієї дошки оголошень і дивився, чи там не з’явилося моє прізвище. І одного дня воно з’явилося. Що я мав робити? Підсвідомо я вибрав тактику малої дитини, яка ховає голову під подушку і каже: Мене нема. Я просто не пішов. І мене більше не турбували. Хмара пробігла, і грози не сталося. Пізніше мені стало відомо, що на математичному факультеті був студент з моїм прізвищем. Я припустив, що він пішов на виклик (там не був зазначений факультет) і довів, що його «соціяльне походження» бездоганне. Коли я сьогодні дошукуюся раціонального пояснення власне моєї поведінки, я думаю, що це не було ні зухвальство, ні одчай. Вона випливала з мого аісторичного світосприймання. Було тільки те, що було сьогодні. Сьогодні я був студент — я мав ним лишатися й далі.