У конфлікті з Харковом, у повному бойкоті «Золотого черева» глядачем, у цілковитому нерозумінні вистави вбогими харківськими театральними критиками — Курбас мусів піти на компроміс. Чисто розвагова «Шпана» В. Ярошенка й поверхово революційна «Жакерія» П. Меріме, перша в поставі Я. Бортника, друга — Б. Тягна, мабуть, були б у репертуарі так чи так. Але треба було йти далі. Треба було дати нові вистави, де від глядача не вимагалося б думати. Сам Курбас не хотів і, творчо-психологічно, напевне, не міг таких вистав робити. Треба було варяга. Франківці, напевне, звернулися б до росіянина. Курбас вибрав Вол. Інкіжинова, киргиза, який став широко відомим як актор з фільму В. Пудовкіна «Нащадок Чінµіс-Хана». Дві вистави Інкіжинова, «Седі» й «Мікадо», обидві з англійського репертуару розвагового характеру (Сомерсет-Моем, Гілберт і Саліван) були культурні, були добре ритмічно зорганізовані, актори грали добре, але головне — тут глядач не потребував мислити. Йому треба було піддатися плинові сюжету в «Седі» або течії веселих співів і трюків у «Мікадо». І глядач пішов до театру. Компромісом була і поставлена Ф. Лопатинським драма Тобілевича «Сава Чалий», наближена тепер до трагедії, але в відомому дусі традиційної козацько-гайдамацької романтики, і поставлена Тягном мелодрама В. Гюµо «Король бавиться». Усі ці вистави були краще зіграні і культурніше поставлені, ніж це було б у франківців або ще давніше в Синельникова, але це був харківський театр, та не театр Курбаса. Конфлікт Курбас — Харків не розв’язано. Його сховано, відкладено. Він мав постати з новою силою після нових вистав самого Курбаса, але вони припали вже на дальші роки. Ці мої міркування про трагічну самотність Курбаса в Харкові, а великою мірою і у власному театрі — я тоді не міг би зформулювати їх. Ближче я підійшов до них у своїй статті про Курбасову «Диктатуру» за Ів. Микитенком, але це було вже 1930 року, в зовсім відмінних обставинах. Але я думаю, що перше прочування цього становища прокинулося в мені вже тоді, після «Золотого черева», і саме тому в мені, в моїй пам’яті лишилося так багато від мого враження і так мало від деталів здійснення вистави.
Курбасів компроміс, ім’я якому Інкіжинов, характеристичний для Курбаса. Він міг піти на розвагові вистави при умові їхньої театральности, він міг запросити не-українця, але не було шляху до його театру для улюбленців харківської публіки з часів російського театруа la Петіпа або Ґлаґолін а, як це залюбки робили франківці. За весь час існування «Березоля» там була тільки одна п’єса, перекладена з російської мови («Бронепоїзд» Вс. Іванова, 1928), і Курбас ніколи не хотів везти свій театр на показ до Москви. Його компроміс не ширився на речі національної гідности.
Бував я в «хемвугільські» часи і в кіні, але не скажу, щоб учащав. Українське кіно тоді мало свою державну організацію, ВУФКУ, але існувало переважно на фільмах шабльонового романтизму, розрідженого революційною тематикою, на зразок «Призрак бродит по Европе». Українська тематика була обмежена, а головне, мистецьки примітивна, як от у «Тарас Шевченко» або перед тим «Укразія» Петра Чардиніна-Красавчікова. Це було тільки продовження передреволюційного провінційного російського кіна, пристосоване до нових вимог часу. Воно стояло далеко позаду таких нових і свіжих російських фільмів, як «Панцерник Потьомкін» С. Ейзенштейна або «Мати» В. Пудовкіна. Західні фільми діставалися на екрани Харкова рідко, але «Нібелюнµи» Фріца Лянµе були великим успіхом або, як тоді казали, «бойовиком». Мабуть, у цей час десь О. Довженко вже фільмував «Звенигору», випущену на екрани Харкова в лютому 1928 року, але про це глядач мого типу тоді ще нічого не знав.