Музичне життя Харкова йшло може трохи жвавіше, відколи він став столицею, дириµувати приїздили Микола Малько, Валерій Бердяєв, Фріц Штідрі, з солістів захоплювали харків’ян Лео Сірота, Жіль-Марше, а особливо Еµон Петрі й Йозеф Сіµеті, і моє музичне виховання тривало, але яскравих слідів воно в пам’яті не лишило. Тільки ніколи не забуду справжнього шаління «музичного Харкова» на «Кампанеллі» Ліста. Після кожного виступу Петрі, а то й інших піяністів, авдиторія ревла «Кампанеллу», піяніст грав інші речі «на біс», але його не відпускали, поки він не сідав за «Кампанеллу», і тільки тоді концерт кінчався. Поза межами родинного й службового життя, поза готуванням до іспитів вступних до технологічного інституту чи університету вершинами лишалися театри Меєрхольда, Ґосєт, «Карменсіта й солдат», а понад усім — «Золоте черево» в Курбаса, якого я не вмів проаналізувати, не вмів навіть запам’ятати, але яке полонило повнотою своєї комплексної театральности.
Отже, я студент. Хоч я знав, що тепер це не так, студент мені малювався в образі Колі Медера, сина дяді Васі й тьоті Марусі з часів ще передреволюційних — синій мундирчик з невеличкими вилогами й позолоченими µудзиками, на проділ зачісане волосся, і на родинних вечорах грає на віольончелі. Студент — якщо не революціонер, то принаймні ліберал, людина самостійного думання, а то й дії — це вже не з образу Колі Медера, а з оповідань Леоніда Андрєєва («Тьма» та інше) або Винниченка.
Студенти 1927 року нічого спільного з цими образами не мали. Не було уніформи, не було акуратної зачіски, не було революційного духу. Сорочки, що пралися може раз на місяць, заношені піджачки, про краватку й мови нема, ніхто не грав на скрипку чи віольончелю, не було й згадки про протирежимний, революційний дух. Обов’язкового відвідування лекцій ще не було, але не було вже й вибору курсів. Дисципліни були визначені з Наркомосу, розподілені за роками. Навчання було розпляноване на чотири роки, і кожний рік мав свою тверду програму. Мовознавчі курси починалися з першого року, історії й теорії літератури — з другого, педагогічний цикл — бож готували нас на вчителів — з першого. Далі йшов цикл політичного виховання, що включав історію партії, діялектичний матеріялізм, а десь на третьому році з’явився викладач нової дисципліни доби Миколи Скрипника — національне питання, тема, яка десь від початку тридцятих років стала вже контрреволюційною й була заборонена. Але тоді надісланий з якоїсь там парторганізації «комісар» навчав діялектики національного визволення як компонента пролетарської революції з творів Леніна й Скрипника...
Та про курси й викладачів пізніше, а спершу про студентів таки. Наш курс, як і попередній річник, нараховував щось із 30 студентів, наступний, у зв’язку з розгортанням «соціялістичного будівництва», був побільшений. Та з іншими річниками наші зв’язки були обмежені й випадкові, ми жили у середовищі власного річника. З попереднього курсу пам’ятаю тільки Івана Юрченка, що потім, у період розгрому «ідеологічної контрреволюції» й погромних викривальних статтів, писаних «бриµадами», став активним діячем таких «бриµад», та ще Юрія Лавріненка, що завжди тримався в товаристві свого Поллукса, другого Діоскура Василя (?) Зайця. Вони були під чаром Миколи Хвильового, і згодом це привело їх до «націоналістичних збочень», вело «від ухилу у прірву» й закінчилося арештом. Але тоді я ще цього не знав, тільки впадали в око їхня нерозлучність, та ще якась особливо чарівна посмішка в Лавріненка, наче в зайчика, що поласував капустою (якщо дозволять мені говорити про заячу посмішку) і оце щасливий у світовому маштабі, — так я його й назвав у душізайчиком, може, не без асоціації з прізвищем його приятеля Поллукса. З Зайцем я так ніколи й не зустрівся на розмову, з Лавріненком доля мене зблизила страшного 1933 року, коли він працював у «Вістях», а я був у нього співробітником — театральним рецензентом, а тоді знову, в часи війни, починаючи від 1943 року, коли він уже відбув своє заслання й недавно одружився.
Ще менше я знав студентів з молодшого річника. Там виділялося двоє професорських дітей, Андрій Білецький, син Олександра, і Роман Самарін, син професора (російської літератури) Михайла Самаріна, який у нас, одначе, не викладав. На сірувато-селянському тлі свого річника вони впадали в око і манерою поведінки, і виглядом — краще одягнені, з кращими манерами, напевне з кращою ерудицією, — але останнє тільки здогад, особистих контактів я з ними не мав. Молодий Білецький уже тоді мав подовгасте обличчя інтеліµента, те, що англійською мовою зветься egghead, молодий Самарін був добродушніший і кругломордий. У дальшому Андрій Білецький шугнув до науки найвіддаленішої від поточної політики — до клясичних мов, хоч і там не зовсім уникнув вимог ортодоксальности. Він лишився далеко позаду свого батька, але зробив пристойну академічну кар’єру, граючи на ерудиції й осторонь надміру ориµінальности. Роман Самарін лишився вірний фахові свого батька — історії російської літератури, опинився згодом у Московському університеті і несподівано для всіх став партійно-марксистським ортодоксом і запеклим обвинувачем усіх відмінних, можливо через стадію сексотства. Але і його я знав тільки з вигляду. Мої студентські роки минули серед тих тридцятьох, що їх доля з’єднала в наборі 1927 року.