Якщо можна ставити епіграфи не тільки до літературних творів, а й до людей, до більшої частини моїх співкурсників можна було б поставити епіграфом — «Чорнозем підвівся і дивиться в очі». Це були селюки з Лівобережжя, найбільше з Полтавщини в традиційних межах, включаючи Роменщину (Роменська група казаладйржава замістьдержбва, казала вперто, що мене тоді дуже дратувало. Вони говорили, природно, українською мовою, але це не була літературна мова, і вони не робили жадних спроб наблизити свою мову до літературної. Ніхто з них, приміром, не вживав словапропозиція — це було тількипредложення. Уперше в житті я був у суцільно-українському оточенні, але моя українська мова була літературна, пуристична, — їхня невимушена, некультивована. Коли їм доводилося говорити по-російськи, вони вимовлялиµ як українськег, ац переде таі пом’якшували. Академічні проблеми їх мало цікавили, на семінарах вони рідко брали теми доповідей і не часто виступали в обговоренні. Я ніколи не чув серед них розмов на політичні теми, за винятком зборів — загальних, а також, мабуть, комсомольських і партійних (на яких я, природно, ніколи не міг бути присутнім, бувши суцільно безпартійним), де вони виголошували те, що вимагалося виголосити. Радянський режим і партійна диктатура були для них фактами такими ж недискусійними, як наявність повітря чи соняшного світла. Націоналістом ніхто з них не був, і протиросійських настроїв я серед них не помічав. Двоє з них уже тоді друкувалися: Іван Бойко публікував вірші, Іван (?) П’ятківський — рецензії в комсомольському журналі «Молодняк». Дехто почав друкуватися пізніше, коло 1933 року, переважно в складі аµресії «бриµад» — Марко Гайовий, Мирон Юрченко, Василь Повх. П’ятківський взагалі на нашому курсі був орлом, перед ним, здавалося, відкривалася кар’єра шанованого літературного критика. Відповідно, він уже ходив не в засмальцьованому пальтечку, а в шкіряній куртці і навіть інколи дозволяв собі взяти слово на семінарі. Та арешт десь коло 1933 року не дав здійснитися його амбіціям. Це не перешкодило активістам із села поділити долю чи радше недолю П’ятківського. З усієї «селянської групи» нашого курсу збереглися й висунулися на скромні адміністративні пости Міняйло й той таки Іван Бойко. Міняйло став деканом літературного факультету університету, але тяжко пив і зрештою спився. Бойко, покинувши поезію й літературу, став видавничим редактором, а далі бібліографом. Єдиний, хто зробив наукову кар’єру, була Валя (?) Курашова, що поєднувала в собі примітивізм мислення з задерикуватістю типової комсомольської активістки. Вона отаборилася в Інституті ім. Шевченка, пережила всі шторми й потопи і видала кілька сугубо партійних книжок. Одна студентка з «селянської групи» показалася дочкою «куркуля»: циганкоподібну, з гарячо-чорним волоссям, Макаренко «викрили» десь 1929 року, і вона зникла з навчання, а може, хто зна, і з життя. Поза тим, уся група складалася з «незаможників», комсомольських або партійних сільських активістів. Що ще об’єднувало цих людей, був патологічний нахил до хорового співу. Варт було зійтися кільком з них, як вони зачинали співати. Найчастіше це було «Розпрягайте, хлопці, коні» або «На городі верба рясна», часом з ідіотичним російським приспівом на зовсім іншу, хвацьку мелодію «Оторвали, оторвали от жилетки рукава». Їм не треба було навіть договорюватися, коли співати і щу, — роти самі відкривалися і виспівували те саме, не умовляючися. Щодо мене, то я ніколи не любив хорових співів, навіть кваліфікованими ансамблями.