На курсі було десь троє або четверо галичан, але групи вони не творили. Один, Братчук, мабуть, опинився на Лівобережжі під час Визвольних Змагань. Він був типовий учитель і пішов до ХІНО, либонь, щоб здобути право викладати в вищих клясах. Немолодий уже, з рипучим голосом, стомлений життям і трохи іронічний, він почував себе дорослим серед молодиків, предмети навчання його мало цікавили. Зовсім відмінний був Скрипник. Він, мабуть, нещодавно прибув з Західної України, зберігав (і підкреслював) особливості своєї мови, одягався, як на ті часи, елеµантно. Його заарештовано ще в студентські роки, Братчука, напевне, пізніше. Качор був селюк і мало різнився від лівобережної селюцької групи. З галицької родини, мабуть, була Романенківна, судячи з форми, в якій вона вживала своє прізвище (тоді це ще було можливе) і з аµресивности в обороні української мови. Не знаю дальшої долі цієї високої худорлявої дівчини, що на лекціях у кімнаті семінару російської літератури, сиділа звичайно проти мене, на першому місці від викладача праворуч.
Не належав до галичан, але говорив підкреслено по-галицьки (приміром, тількикоритар, ніколикоридор) Дмитро Чукин. Він пробував писати художні твори, але — цікаво! — по-російськи. Це була експериментальна проза з величезною увагою до деталів і дуже розлогим їх викладом, темпом, близьким до манери Марселя Пруста. Пригадую опис стовбурів дерев різної породи, повний дотепних спостережень і розволіклий на сторінки. Не думаю, щоб він пробував це друкувати. Говорили, що він харків’янин чи то з Основи, чи то з Москалівки, а його батько — кельнер чи офіціянт. Подібно до Скрипника Чукин одягався елеµантно і цурався нашої «селянської групи». Він був також єдиним на нашому курсі, хто читав — чи принаймні остентаційно приносив — «Нову µенерацію». Своєрідність поведінки Чукина походила, мабуть, з його зв’язків з українськими музейниками зокрема С. Таранушенком, що був директором Музею ім. Сковороди (постійно закритим для публіки). Чукинові належали дві короткі монографії, що їх видало видавництво «Рух» — про Боровиковського й Дм. Левицького. Чукин горнувся до мене, ми часто говорили з ним на різні літературні й мистецькі теми, на одному з семінарів, де треба було готувати доповіді бриµадами, він навіть увійшов до однієї зі мною й Мишею Фінкелем бриµади, і я досі маю карикатуру пера Фінкеля з підписом «Три доповідачі». Карикатурист підкреслив ошатність Чукина і мою худорляво-пролетарськи-розхристану інтелектуальність. Заарештований десь коло 1930 р. Чукин, відбувши свій термін, мабуть, п’ять років, повернувся до Харкова. Він уникав старих знайомих, не намагався встановити літературні або мистецькі зв’язки. Коли я з ним зустрівся, він говорив тільки по-російськи. Це була наша остання зустріч.
Росіян на нашому курсі було небагато, щось троє (російських відділів тоді на літературних факультетах не було, і росіяни мусіли йти до українських або переїздити до Росії), і вони були дуже зрізничковані. Ірина Воробйова була явищем з іншого світу. Вона була дочка широко відомого в Харкові і поза ним анатома Вол. Воробйова. Білява, з плеканим обличчям і пальцями, в стилевім піскового кольору убранні, такого ж кольору панчохами й туфлями, вона, як на наші уявлення, мала б бути не харків’янкою, а щонайменше парижанкою, якщо не видивом з позаземного світу. Коли вона — в конечній потребі — говорила по-українськи, це звучало в неї як арія Лякме про дзвіночки. У нашому вирівняному на незаможника середовищі вона була «как гений чистой красоты», але не природний, а плеканий, хоч плеканий на відміну від Скрипника й Чукина, не свідомо, не викликом, а тому, що така була її природа. Не знаю походження Юлі Парфьонової (вона добре говорила по-українськи і то літературною мовою), але з її спокійною манерою й інтеліµентським пенсне вона справляла враження дівчини зі спадкової російської інтеліµентської родини. Може її бабуся була в «Народній волі»? А може її батько був просто добрим інженером? Третім росіянином був Александров, довгоносий з гострими вилицями, кремезний, він подібно до П’ятківського носив шкірянку. Але в П’ятківського це було демонстрацією й заявкою на майбутнє, на Александрові вона сиділа як вилита. Він міг у не дуже давньому минулому бути чекістом і розстрілювати людей з ворожих кляс. Не знаю, чи вік дозволив це йому, але я кажу про психологічний тип. Коли якось я сказавПетроград, а Александров виправив мене: