— Тепер це місто зветься Ленінµрад, —
я не був певний, чи він зараз не витягне з кишені револьвер і не пристрелить мене. Принциповий, понадстовідсотковий комуніст, Александров, природно, пішов у троцькісти. Він поділив долю людей цього ідейного спрямовання.
І, нарешті, євреї. Їх було чотири: Сара Жмудіна з Маріюполя, Миша Фрик з Чернігова, Миша Фінкель з Ромна і Миша Тетієвський з Ружина на Київщині, мабуть, єдиний у нашому курсі з Правобережжя. Жмудіна приятелювала з Парфьоновою. Трохи вовкуватого Фрика викинули на другому році навчання за те, що його батько мав крамницю. Фінкель і Тетієвський стали моїми найкращими, найближчими друзями. З Фінкелем це сталося легко і зразу. Син зубного лікаря, він був однаково вдома в українській і російській культурі, він мав такі ж літературні зацікавлення й смаки, як я. Але він був повороткіший, менший, бистріший, дотепніший. Свого політичного кредо ми один одному не викладали, але збіжність наших реакцій на поточні явища студентського життя не лишала сумніву, що вони були подібні. Там, де була бриµадна праця, ми належали до тієї самої бриµади, ми разом готувалися до іспитів.
Зближення з Тетієвським відбувалося трудніше. Він був трохи незвичний єврей. Почати з того, що він був селюк. Його батько був сільський коваль (у старому віці він перекваліфікувався на кравця і оселився в Києві). Навіть фізично він не був типовим євреєм. Коли в кінці першого року нашого навчання відбувався медичний огляд, щоб установити, хто має йти до літніх військових таборів, там була спеціяльна комісія, що робила антропометричні виміри євреїв. Усіх інших пропускали досить швидко.
— Здатний! Нездатний!
Євреїв тримали довго, вимірюючи руки, ноги, грудну клітину... Тетієвського тримали довше за всіх. Комісія не могла повірити своїм очам. Мовляв, обличчя єврейського типу, будова тіла — типова українська.
Кремезний, трохи присадкуватий Тетієвський здавався мені на початку занадто селюком, я не відчував до нього такої легкости в зближенні, як до Фінкеля. Навпаки, Тетієвського дуже тягло до нас двох, і він не раз пробував перекинути містки. Але легкости Фінкеля йому бракувало, він був надто ведмедюватий, і мости зависали в повітрі. Тільки дуже помалу зникали перешкоди, але вже на початку другого року навчання ми стали справжнім µроном друзів. І свідомо чи несвідомо ми чинили пасивний опір безглуздості системи навчання й студентського життя тих часів. Наведу два приклади.
Тоді ще не було обов’язково відвідувати всі лекції. Але іспити з усіх дисциплін складати треба було. А нас обтяжували цілою низкою нікому не потрібних дисциплін, від діялектичного матеріялізму до організації виробництва (бо з нас мали бути вчителі, а школа мала політехнізуватися). Це була марна витрата часу, і мухи дохли з нудьги на тих викладах. Тоді ми встановили чергування. Раз на такий виклад ішов один з нас, другий — другий, третій — третій. Кожний записував усе сказане, ми це вивчалим й складали іспити. Другий приклад ще важливіший. Уже в кінці першого року ми довідалися, що кожний студент повинен мати «громадське навантаження». Тим часом, усі відповідальні громадські навантаження були вже розподілені між членами партії й комсомолу. Старостою був Гайовий, «профоргом» Міняйло, вже був парторг, комсорг і т. д. Туди ми не могли дістатися, а жити далі без «громадського навантаження» було ризиковано. Відкритою була можливість працювати з ліквідації неписьменности — їздити на околиці міста й навчати неграмотних читання й письма. На це мало б піти дуже багато часу. Ми вирішили, що існують легші можливості. Були так звані «добровільні товариства» — «Друг дітей», «Геть неписьменність», «МОДР» (Міжнародна організація допомоги революції). Якби дістатися до інститутських управ цих товариств, це було б «громадське навантаження» і при тому нічого не треба було б робити. Але управи цих товариств обирано на студентських зборах, а щоб бути обраним, треба було насамперед, щоб хтось висунув наші кандидатури. І от ми знов поділили ролі: Тетієвський висунув мою кандидатуру до «Друг дітей», Фінкель — його до МОДРу, я — Фінкеля до «Геть неписьменність». Нікого ці товариства не цікавили, змагання за місця в управах не було, і там ми всі дістали свої «громадські навантаження», стали нормальними членами радянського суспільства, а єдине, що треба було робити, — це раз або двічі на рік відвідати засідання управи, або зібрати членські внески серед студентів свого курсу. Цю науку нікому не шкідливого пристосування до радянських вимог, що я збагнув студентом, я застосовував і в дальші свої радянські роки.