Я ніколи не був «контрреволюціонером» у сенсі активної праці проти радянської системи. Але я добре розумів безглуздість, жорстокість і марнотратність системи. І я не приховував цих поглядів від Тетієвського. Він відповідав звичайно:
— Мабуть, ти маєш рацію. Але як єврей я не маю вибору.
Не зважаючи на це, він ніколи не зрадив мене, як не зробив цього й Фінкель. Але в випадку Фінкеля, як і моєму, це було далеко легше, бо ані він, ані я не були ніколи заарештовані. Тетієвського ув’язнено 1937 року. Там його, звичайно, питали, про всіх його друзів. Він нічого не розплескав. Поза сумнівом, це був акт урятування мого життя.
З Тетієвським відбулися мої перші подорожі (після тієї до Києва, що я згадав трохи вище) — до Кавказу, насамперед Азербайджану, Грузії, Вірменії критичного року колективізації й розкуркулення, 1931го, а пізніше до Москви. Про них оповім далі. Там оповім і про те, як я загубив його слід 1937 року і віднайшов 1984-го. А тепер — назад до студентських років. Досі йшлося про студентів: занурення в новий світ, світ селянства і то селянства в тій частині, що прийняла радянську владу, неможливість влитися в цей світ, утворення потрійного союзу: Фінкель, Тетієвський, я.
Наприкінці, може, маленька статистика. З наших тридцятьох студентів я сьогодні згадую двадцять три прізвища, я двадцять четвертий. З них уже в студентські роки або скоро після того були заарештовані 11; двох вичищено за невідповідне «соціяльне походження», дуже ймовірно, що після того їх теж забрано, але я про це не маю відомостей, бо всякі контакти припинилися. Один загинув у війні. Усе це — люди, викреслені з життя, тим самим і з професійного життя. Лишається 9. Не виключено, що декого з них знищено в післястудентські роки, але даних про це я не маю. Як я вже писав, у професійному житті лишилося тільки двоє, зі мною — троє. Десять відсотків. Почварний образ української дійсности в радянські часи. Десять відсотків заціліло в громадському й професійному житті, до дев’яноста відсотків утрат. Ціна людського життя в радянській дійсності — страхітливий підсумок «Великої Жовтневої Революції», всі слова великою літерою.
Університет у мої студентські роки формальнло не існував. Він звався ІНО — Інститут народної освіти, він утратив юридичний і медичний факультети, що перетворилися на окремі інститути і мали свої окремі будинки, а самй ХІНО ділилося на дві головні частини — відділ професійної освіти і відділ соціяльного виховання, що містився окремо, за Лопанню, коло Благовіщенського собору. Відділ профосу мав готувати вчителів середньої школи, відділ соцвиху — початкової й дитячих садків. Уже в роки моїх студій відбулося повне відокремлення цих двох відділів одного від одного. Відділ профосу став Педагогічним Інститутом професійної освіти, а відділ соцвиху — відповідної назви окремим інститутом. Так що я мав честь і приємність, вступивши до ХІНО закінчити іншу інституцію з досить непоетичною назвою ХПІПО.
Але ніхто в ці зміни фасад не вірив. ХІНО і ХПІПО були й далі в загальній свідомості університетом. Поперше, вони ділилися на факультети історичний, літературний, біологічний, фізично-математичний, на подобу старого університету. Подруге, саме ХІНО і його продовження успадкували свої головні кадри викладачів і професорів від університету. І, нарешті, саме вони далі містилися в осередніх, найстаріших будинках старого університету. Були це двоповерхові, сірозеленої цегли будинки з обох боків одного кварталу на Університетській вулиці. Вони не мали претензії на колонну пишність Київського університету, але натомість вони посідали чар спокійної затишности й якоїсь стриманої людяности. Найстаріші з цих будинків лежали з західного боку Університетської вулиці. У центрі був будинок, де урядував ректор і містилася загальна канцелярія. Поруч була брама, якою йшлося на двір, а його, цей двір, облягали будинки факультетів: на північному сході — історично-філологічного, з другого боку, на захід — фізично-математичного й біологічного. З другого, східнього боку Університетської вулиці розляглися будинки трохи пізнішої дати, коли університет уже став розростатися. Ці були з вищими стелями й більшими вікнами, тут уже була велика авдиторія, в мої часи звана Ленінською, мабуть, первісно актова заля, тут була і університетська церква, куди любила ходити мати з сестрою. І з малим мною. На час початку мого студентування церкви вже не було, була натомість друга велика авдиторія, звана Потебніянською в пам’ять великого харківського філолога, за життя якого йому було дуже далеко до широкого визнання і студенти його налічувалися одиницями.