А було це все в самому серці Харкова. Зразу на північ був соборний майдан. Там з західного боку стояв казенного стилю, без прикрас, будинок губернської адміністрації —Присутственные места, а навпроти нього зі сходу — головна церква міста — Успенський собор з його імперською ампірною дзвіницею, за якою скромно тулилася стара, ще козацького барокко основна частина собору. Далі на північ на тій таки Університетській вулиці простягся великий «пасаж» з найкращими, як на той час модерними крамницями, а безпосередньо далі — Покровський манастир, теж з архітектурою козацького барокко, осередок найвищої духовної влади. А з другого боку, на південь, Університетська вулиця вливалася в Павлівський майдан, парадну частину торговельного Харкова, за яким уже йшла Рибна вулиця, повна складів найрізноманітніших товарів — від фарб до сушеної риби, кожний із своїм специфічним запахом. Додати ще хіба, що й до Міської управи були лічені кроки — вона лежала зразу на схід від Успенського собору. Тож місце університету, місце духу й розуму, було якраз між місцем влади, адміністрації, на північ і місцем торгівлі зразу на південь. Це була одна з причин, чому ніякі перейменування не могли змінити університетськости університету. Сама «географія», сама вписаність його в серце міста робили його мозком міста, коротко — університетом.
Те, що найбільше вабило мене до літературного факультету ХІНО, історія літератури, на першому курсі не викладалося. Не було української літератури, не було західної не було й тієї, що я чекав особливо нетерпляче, — російської. (Пригадую, коли я приніс свої документи й заяву з проханням прийняти мене в студенти, я запитав у канцеляриста, чи викладається на факультеті російська література, і я не знаю, чи я лишив би заяву, якби він сказав — ні; але він доброю українською мовою відповів мені: — Авжеж, певна річ). Мабуть, уважалося, що треба спершу підготувати слухачів до літературних курсів курсами історії й мовознавства.
Історій і істориків у нас було три. Західну викладав В. Бушуєв, українську Наталя Мірза-Авак’янц і російську Вєрєтєнніков. Бушуєв, автор чи не першого на Україні «марксистського» підручника з історії Західної Европи, не читав середньовічної історії (кому потрібні ті февдальні антимонії?), зосередившися виключно на 19-му сторіччі й ставлячи наголос на численні французькі революції з Паризькою комуною включно, чартизм в Англії і соціял-демократичну партію в Німеччині. Але ці речі Бушуєв знав добре, говорив переконливо, знати їх не шкодило, і пам’ять зберегла про нього добрий спогад. Наталя Мірза-Авак’янц, не зважаючи на своє закавказьке прізвище (чоловікове!) була чистісінького українського роду, з Полтавщини, і, мабуть, доброю українською патріоткою. Висока, монументальна, дещо чоловікоподібна, коротко обстрижена, одверта й простолінійна, вона почасти читала лекції, а почасти давала студентам теми для доповідей. (Хоч більшість професорів тоді читала лекційні курси, ще побутувало переконання першої половини двадцятих років про шкідливість «пасивного» сприймання лекції і користь від «активного» опрацювання книжок студентами, зокрема організованими в «бриµади»). Мені вона дала тему з первісної людности України, де головною літературою був перший том «Історії України-Руси» М. Грушевського. Так я вже тоді причастився теорії антського походження українців. А через те, що я не міг дістати того тому Грушевського, хоч тоді його твори ще не були вилучені і, як і їхній автор, користалися правами громадянства вона сказала мені прийти до неї додому, щоб позичити книжку. Це були перші в моєму житті відвідини професора вдома, якщо не рахувати того часу, десь 1914 року, коли ми наймали кімнату в Степана Кульбакіна, про що було тут раніше. Але в віці п’яти років професор чи не-професор — не робило для мене різниці. Давати студентові читати Грушевського 1927 року не було жадним злочином. А все таки відомо було, що це автор не марксистський і Бог знає, чи з ним усе в порядку: Мірза-Авак’янц не цуралася повівів свого часу, свої головні праці вона присвятила селянським розрухам 1902 і 1905—7 років на Україні. Це не врятувало її від арешту, і вона зникла в чистках тридцятих років, як ще раніше зник Бушуєв (його зараховано, коли не помиляюся, до троцькістів).
Зовсім іншою постаттю був Вєрєтєнніков. Бушуєв і Мірза-Авак’янц прийшли до університету вже після революції. Вєрєтєнніков належав до спадщини від старого імператорського університету. І був він справжнім як кажуть росіяни,ископаемым. Він звик до студентів старого крою, у блакитних мундирах, на зразок, як сказано, Колі Медера, мого двоюрідного брата. До нових студентів, що від них пахло овчиною, клунею, а може й нужником, він ставився з огидою й зневагою і ніколи не приховував свого гидливого презирства. Старий, якось ніби висохлий, він сидів у великому фотелі, ледве займаючи третину місця і кидав речення на зразок такого: