— Це загально відомо, але ви, звичайно, цього не знаєте. Та що Ви взагалі знаєте?
Викладав він недбало, не готуючися, хоч знав, напевне багато, але без найменшого намагання систематизувати те, що знав. І тяжко було сказати, що його більше дратувало в нових студентах — їхній соціяльний стан чи їхня українськість. Сам він ніколи ні одним українським словом не погрішив. Формально мав на це право, російськознавчі дисципліни не підлягали українізації. Не знаю його дальшої долі.
За логікою Наркомосу поруч мов і літератур не менш важливою ділянкою нашої освіти мала бути педагогіка, — саме цей погляд був і причиною перейменування університету на інститут чи то народної чи то професійної освіти. (Були й інші причини, але про них тут нема потреби говорити). Але і педагогіка була відкладена до другого курсу, а на першому викладалася тільки дисципліна, що звалася вступ до педології. Це був цілорічний курс, і викладав його Олександер Нагорний. Ніякого зв’язку з педагогією чи педагогікою цей курс не мав. Це був дуже докладний курс анатомії й фізіології людського тіла. Ми мусіли вивчати безконечні залози, хрящі, кістки і бо-зна-що ще. Це була зелена нудьга, читав він монотонно, сухо, без жадного жарту чи посмішки за цілий рік. Курс цей був обов’язковий для всіх студентів — і філологів, і істориків, і математиків, і біологів, і відбувався він не в старих будинках університету, а в новозабудованих північних кварталах міста, де були лікарні й лябораторії, аж за (тоді споруджуваним) Будинком промисловости, і так кожного тижня, в усяку погоду всі студенти робили перебіг далеко понад кілометр віддалі, захекані і наперед до смерти зануджені. Далеко простіше було б, щоб Нагорний приїздив — одна особа — до місця, де постійно студіювали його слухачі. Але, очевидно, він був аж надто persona grata, щоб це робити. Не знаю, чи органи Наркомосу знали про зміст цього курсу, чи Нагорний, діставши доручення його викладати, читав просто те, що знав, не готуючися. На довершення лиха, курс цей ішов російською мовою, без усяких пояснень чому. Серед багатьох безглуздь нашої програми це було чи не найбільше.
Так із справді фахових дисциплін лишалися тільки курси з мовознавства. Було їх два — вступ до загального мовознавства і історія української мови. Коли я йшов на літературний факультет, я не знав, що це фактично був літературно-мовний відділ з рівноправністю мовного і літературного циклів. Мало знав я і про мовознавство взагалі. Траплялися мені, правда, деякі граматики, які в дусі експериментів початку двадцятих років далеко відходили від тієї граматики нормативно-приписового характеру. Пригадую, приміром, російську граматику Міртова, що наводила дані з псковських та інших говірок російської мови, але мені лишалося нерозумілим, який це мало сенс і нащо я мав знати, що на Псковщині замістьодна кажутьаннб. Не усвідомлював я й того, що в мові змінюються не тільки слова (цього не можна було не помітити), а й граматичні форми й звуки. Через це тепер мовознавчі дисципліни відкривали мені новий незнаний світ.
Із вступом до загального мовознавства мені пощастило. У цьому курсі чергувалися два викладачі. Один рік читав його Леонід Булаховський, другий — Віра Невзорова. Це були небо і земля. Булаховський був справжній науковець, Невзорова — викладач-компілятор і то дуже примітивний. Можливо, якби мій річник дістав Невзорову, моя доля склалася б інакше — я не став би мовознавцем (хоч на це склалися й інші причини, що про них далі, і не можна сказати, які важили більше). Але я потрапив до рук Леоніда Арсенійовича. Віра Павлівна викладала в нас тільки експериментальну фонетику. Наука ця тоді була, проти теперішнього, в ембріональному стані, а Невзорова робила її ще безперспективнішою. Повторювалася без кінця елементарна клясифікація звуків російської і української мов, роблено палятограми й записи на примітивному навіть на тодішні часи кімографі. Усі ми мали пройти, приміром, через звукозапис словабик/бык з тим, щоб виявилася різниця в артикуляції українськогои і російськогоы (при чому виявилося, що дехто з рідною російською мовою вимовляв його на український кшталт), але в цьому тридцятиразовому зверненні до слова було так само мало ориµінальности, як і в усьому курсі Невзорової. Масивна статура її тіла, низький, на переході до чоловічого, голос не виключали жіночости в її характері. Вона знала, що Булаховський уважав її за науковий нуль, та він і не приховував своєї зневаги, хоч і не вдавався до різких слів. Але важили нюанси, і, як тільки Віра Павлівна відчувала себе скривдженою, вона вдавалася до плачу, а це виводило й Булаховського з рівноваги, і він виявляв своє ставлення ще виразніше, і так воно йшло крешчендо, поки вона не вибігала з кімнати, що звалася кабінетом мовознавства, зі сльозами на очах.