Такий був раціональний коефіціент і другого подібного випадку. Це було кілька років пізніше, я вже кінчив інститут і викладав у газетному технікумі. Директором його був товариш Поліщук, єврей десь з Київщини, з довгим носом і гаркавою вимовоюр. До технікуму вступила дівчина на прізвище Столяренко. Вона була сестрою іншої Столяренко, Агнії, яка жила в одному мешканні зі мною. У будинку ми мешкали десь від 1915 року. Мій батько там ніколи не бував, але, коли ми в’їхали, кожний у будинку знав, що мати моя була генеральша. Молодша Столяренко не могла не довідатися від своєї сестри про моє «соціяльне походження», і я з дня на день сподівався доносу. І справді, одного прекрасного дня Поліщук мене викликав і заявив, що надійшли відомості про те, ким був мій батько. Він не назвав Столяренко, але я знав. Всупереч усяким міркуванням здорового глузду я категорично заперечив інформацію про мого батька. Я міг міркувати логічно — коли я зізнаюся, мене викинуть, я не маю жадного шансу. Коли я заперечу, може бути якийсь мінімальний, мізерний шанс. Але я не міркував логічно. Я категорично заперечив відомості, що мав Поліщук, і я послався на те, що живу вже двадцять років у тому самому будинку і кожний там знає, що моє «соціяльне походження» в порядку. Я закликав Поліщука перевірити там таки. Більше на цю тему ми не говорили, але я лишився викладачем. Я припускаю, що Столяренко не подавала Поліщукові формального доносу, а тільки згадала в розмові. Поліщук вирішив перевірити. Коли він почув моє рішуче заперечення, до того ж з посиланням на мешканців будинку, він вирішив не давати справі формального ходу. Це, зрештою, було б і для нього незручне, бо я вважався найкращим викладачем технікуму, щороку фігурував на червоній дошці й діставав нагороди. Викриття кидало б тінь і на адміністрацію, що робила пропаµанду ворожому елементові. Але в основі моєї поведінки були не тверезі міркування, а мій ірраціональний аісторизм.
Принагідно зазначу, що це були і всі доноси за двадцять років мого життя в радянській системі. Донощицтво не було загальним явищем, і якийсь відсоток внутрішньої порядности зберігався в душах. Адже про моє «соціяльне походження» знали десятки осіб.
Хоч чотири роки раннього дитинства пробігли в Польщі, місто мого дитинства було — Харків. Мої спогади про Ломжу уявні, про Харків реальні, навіть певною мірою для передреволюційних років 1914—1917. Як я бачу місто тих років сьогодні, воно вірно відбило своїм поділом на дільниці соціяльну і економічну історію свою й навколишньої Слобожанщини. Від природи воно дістало три лісостепові річечки, Харків, Лопань і Нетечу. Харків впадав в Уди, Уди в Донець. Місто майже з’їло ті річечки. Тільки ранньої весни, коли розтавали сніги, вони наповнювалися водою й ніби справді заслуговували на свою назву річок. Зимою це були присипані снігом смуги криги, літом — ряд калюж, оточених бур’янами й покидьками, і смердючих. Центром міста були два майдани, Миколаївський і Павлівський і найближче прилеглі до них квартали вулиць Сумської, що вела на північ, Московської, на схід, і Катеринославської, на захід. Тут були головні крамниці, що належали або російським купцям (Пономарьов і Рижов, Жевержеєв, Уткін) або імпортованому капіталові — бельгійському або французькому — цукерки Жоржа Бормана, кондитерські Нотера і Пука, парфумерія «Русского общества», що було бельгійським. Тут були кілька кінотеатрів, усі з французькими назвами — «Ампір», «Модерн», «Мішель»... Катеринославська вулиця веде до вокзалу і — як ми потім дуже добре усвідомили — до двох тюрем, Московська — до великих заводів машинобудування, які теж належали західному капіталові. Катеринославська була теж центром проституції. Коло неї було два цирки — Муссурі й Чинізеллі, з яких перший потім перетворили на театр («Великий театр»). Коло неї був також літній театр Тіволі, де часом грали українські трупи. Але два головні театри були на початку Сумської й поблизу — драматичний, звісно, російський — Синельникова і опера. Опера, власне, не була оперою з призначення, а залею «коммерческого клуба», де давано оперові вистави. Місто ширилося на схід і на захід, де творилися робітничі квартали. «Чистою» дільницею була північна, вздовж Сумської й паралельної їй Пушкінської вулиць. Тут був Університетський сад, кінчалася вулиця, трохи не дійшовши до великого Міського парку. Тут жили і ми. З інших країв у місто вливалися й частинами його ставали недавно ще окремі слободи — Москалівка, Основа, Заїківка, Журавлівка, Павлівка, Холодна Гора, Лиса Гора, Панасівка... Тут ще тулилася українська мова, центр і благородна дільниця були російські. У центрі були два готелі, звісно, теж з французькими назвами «Метрополь» і «Ґранд-отель». Музеїв, вартих такої назви, в місті не було. Університет стояв коло Павлівського майдану і містився в кількох невеликих будівлях, трохи на схід від Пушкінської вулиці розташувався в парку великий технологічний інститут.