У цій кімнаті верховною владою була Зінаїда Миколаївна Веселовська, другий не дуже вдалий учень Булаховського. Маленька, миршава, короткозора Зінаїда Миколаївна була дуже добра в своєму кабінеті: вона знала всі книжки на полицях і пильнувала їх майже як цербер. Поза тим вона була безмежно смиренна, уся — покірність і слухняність супроти керівника катедри й метра — Леоніда Арсенійовича. Я ніколи не бачив, щоб між ними доходило до сцен, як було з Невзоровою, але не можна було не відчути в її поведінці притлумленого комплексу болю від своєї ницости. Зінаїда Миколаївна ніколи не переставала працювати науково, але наслідки того на папері і в друці були малі розміром і ще менші змістом. Це вічно була тема наголосу в Памви Беринди і декого з його сучасників. Пізніше, в п’ятдесятих роках, коли суто українознавчі теми стали не дуже бажані, до того був доданий російський наголос того ж сімнадцятого сторіччя, але і тут не йшло далі від виписування прикладів, часто невідповідно клясифікованих. Востаннє я бачив Зінаїду Миколаївну на якійсь харківській вулиці під час голодних і холодних років німецької окупації. Вона була ще більш зіщулена, ніж звичайно.
Так, Булаховський тоді не мав щастя зі студентами. Талановитіші вибирали літературу — українську, бо вона тоді мала, здавалося, найширші перспективи, або російську, куди їх зачаровував маг і чудодій Олександер Білецький. А тим часом курси, читані Булаховським, з наукового погляду стояли вище від багатьох інших, що їх давано на літературному факультеті. Він знав багато і в своїх викладах він не йшов на компроміси з сумлінням. У ті роки тип славіста-компаративіста ставав чимдалі рідкісніший. Булаховський був ним з його широким знанням усіх слов’янських і литовської мов, не кажучи вже про клясичні. Свого часу, здається, 1916 року, він їздив до Петрограду (пробач, Александров, але так це звалося в ті роки) складати іспити, якщо не помиляюся, маµістерські, він не хотів іти лінією меншого опору. Але це знання ставало непотрібним у пореволюційні роки. Я ще прослухав у нього курс вступу до порівняльної граматики слов’янських мов, як це тоді звалося, але це було востаннє. Від 1929 року до початку п’ятдесятих курс цей був вилучений з програм.
Булаховський моїх студентських років дивиться на мене з фотографії, вміщеної в четвертому томі його п’ятитомника, посмертно виданого. Високе чоло працівника розумової праці, злегка закучерявлене волосся, поділене бічним проділом, проникливі за круглими шкельцями окулярів очі аналітика, тонкі як на єврея (його батько вихристився, так що релігійно Леонід Арсенійович був православним). До цього треба додати білу крохмалену сорочку й краватку-метелик, що на ті роки були або анахронізмом, або викликом, а може тим і тим. Що не треба розуміти в сенсі політичному. Леонід Арсенійович не був політиком. У пізніші роки в вузькому колі близьких він міг щось сказати про абсурди ідеологічних вимог, зокрема марризму, але я ніколи від нього не чув про втрату, яку він відчував у відтятості від західніх славістичних наукових журналів, але я ніколи не чув від нього нічого антирежимного. Це була тільки критика, і то півреченням, того, що можна було назвати збоченнями в межах того режиму.
Курси Булаховського не належали до тих, на які ми — Тетієвський, Фінкель і я — ходили по черзі. Його лекції ми не пропускали, їх записував кожний з нас. Ми їх цінили, але, коли говорити правду, вони не захоплювали, так як це було, приміром, з викладами Білецького. Були вони занадто тверезі, багаті на факти, але без широкої концепції, без пориву, без зухвалости. Булаховський учив чесности, але він не відкривав широких перспектив, не манив у незвідані далечини. Булаховський прийшов у мовознавство в останні роки панування молодграматизму, коли вже відчувалося, що від цього напряму треба відійти або його поширити. Але Леонід Арсенійович лишився вірним йому, і нові методи, чи то формалізм у межовій ділянці між мовознавством і літературознавством, чи то фонологія може й не викликали в нього ворожости, як це робив марризм, але його провідною реакцією була — обережність. І в лекціях, і в своїх писаннях Булаховський ретельно збирав усі причетні деталі, сумлінно зважував їхню вагу, робив висновки про можливість такого чи такого їх трактування — і або на цьому спинявся, або боязко й непевно пропонував вірогідніше пояснення, або й цього не робив, але дуже рідко ставив явище в ширший контекст. Школою чесности це було, школою піонерського завзяття — аж ніяк.