Булаховський упровадив мене в таємниці мовознавства, загального й слов’янського, я в нього багато навчився, але коли пізніше, 1940 року, Василь Сімович розкрив мені абетку празької фонологічної школи, я не міг не піддатися чарові цього напряму, що був менше емпіричний, ніж наука Леоніда Арсенійовича, але з куди ширшим крайобразом — я не міг не піддатися цим чарам. Тому я вважаю Сімовича за мого другого вчителя, хоч формально він моїм професором не був. У ті роки, три з половиною роки моїх студій у Булаховського, довгий час, я не думав спеціялізуватися з мовознавства. Я прийшов до університету, чи то пак ХІНО, з літературознавчими задумами, і до кінця навчання я не розпрощався з ними. Моє навернення на мовознавця сталося вже пізніше, в тридцятих роках, і було це почасти викликане зовнішніми обставинами. Літературознавство чимраз більше опинялося в партійних руках і чимраз більше ставало полем застосування політики, мовознавство тоді ще лишалося безпартійним і відносно об’єктивним. Коли я кінчав, тепер уже ХПІПО, я далі плекав пляни стати в майбутньому істориком літератури. В далекому майбутньому, бо тоді я не наважувався подаватися до аспірантури. При прийнятті до аспірантури особливо суворо перевіряли політичну благонадійність кандидата. Тим часом моя «громадська» праця була тільки позірна, я не був ні комсомольцем, ні партійцем, а головне — наді мною тяжіло приховуване мною моє «соціяльне походження».
Моя літературна спрямованість не перешкоджала мені добре йти в Булаховського. На всіх його курсах я мав оцінку «відмінно», а в останні два роки він настільки покладався на мене, що навіть не ставив мені питань. Я приходив на іспит, він одразу питав мою залікову книжку, вписував «відмінно» і відпускав мене. Я приготував для нього кілька курсових доповідей, переважно на межі літературо- й мовознавства — я досі згадую «Мова й стиль роману Ф. Достоєвського ЈБідні люди“» і «Про характер мови й стилю комедії Ґрібоєдова ЈГоре от ума“ за матеріялами 4-ї дії», обидві з 1929 року. Про прихильність Булаховського до мене і про шляхетність його характеру говорить моя з ним розмова в часи, коли закінчувалися терміни мого навчання. Він радив мені податися до аспірантури. (Він не знав про мої перешкоди неакадемічного характеру). І він додав:
— Коли ви не хочете з мовознавства, я поговорю з Олександром Івановичем [Білецьким], щоб він узяв вас до літературознавчої аспірантури.
Зважмо, який він був нещасливий із своїми учнями, щоб могти оцінити розмір його самозречення, втрати того, кого він уважав за свого найнадійнішого учня. Доля склалася так, що в другій половині тридцятих років, коли проголошено нову засаду, що «син за батька не відповідає», я таки став його аспірантом, саме його, а не Білецького. Але і це було не надовго. Усе урвалося з початком війни і евакуацією Харкова. Як і всіх членів Академії, його вивезли, наказавши зібратися за кілька годин. У нього був телефон, у мене не було, я був тільки в списку кандидатів на одержання телефона. Піти до мене він не мав часу. Так він зник, не попрощавшися. Я знав, що він не винний у цьому, а все таки мав гірке відчуття не тільки втрати, а й зради. Я лишився сам, без учителя. Молодість скінчилася, далі я вже цілком і остаточно відповідав сам за себе. Пізніше, думавши, що я загинув у війні, Булаховський видав без імени автора мою синтаксу простого речення, написану ще перед війною («Опрацював за матеріялами Інституту мовознавства Академії наук УРСР Л. А. Булаховський»). У відповідь на наклепи Білодіда — Якобсона він переказав мені одним західним науковцем (Генриком Бірнбавмом) привіт, а через спільну знайому у Львові переслав мені книжку з його підписом. Так я знаю, що він до кінця вірив у мене. Але на щось одвертіше він наважитися, звичайно, не міг. Все таки так я знав, що він далі зі мною.
Про Булаховського в роки моєї аспірантури й мого викладання в Університеті — окрема мова далі. Це були зовсім інші часи і дещо відмінний мійУЧИТЕЛЬ.
Булаховський був вихованцем дореволюційного харківського університету, але не був його викладачем: до 1921 р. він викладав у Пермському молодому університеті. Із викладовського складу старого Харківського університету до нас перейшов Павло Ріттер. Але як перейшов! До революції він був фахівцем санскриту. Пролетарська революція не потребувала цієї мови. Ні в одній країні пролетаріят не говорив нею. Ріттера пожаліли й перекваліфікували на викладача німецької мови. Цю мову вивчали тоді майже в усіх середніх школах, вона була чужою мовою par excellence. Ніхто з учнів і студентів її з тих курсів не навчився і не знав. Для Ріттера це була, очевидно, рідна мова. Він її справді опановував, але навчити її він нікого не міг, так що загальний стан речей зберігався. Павло Григорович поняття не мав про методи викладання чужої мови, мабуть, взагалі про викладання будь-чого для такої авдиторії, якою були тогочасні чорноземні студенти. Він щось говорив, його ніхто не слухав. Безперервно він підносив руку до окулярів, ніби намагаючися приладнати їх, хоч вони зовсім не спадали. Це був нервовий рух, беззмістовний і безцільний. Зарослий бородою й бакенбардами, він попри це був наче мала дитина. Це був наче штучно вигаданий зразок ученого-дивака. Чи не найбезпорадніша людина, яку я будьколи знав, він ледве чи здавав собі повністю справу з того, що діялося навколо. У другого залишка старого університету Вєрєтєннікова нова університетська дійсність викликбла зневагу й погано прихований гнів, Ріттер був повен доброї волі, але він був як риба на березі. Усе це не перешкодило його арештові в чистках тридцятих років. Не знати, що йому закидали: шпіонаж для нацистської Німеччини (бо він знав німецьку мову)? Пантюркізм (бо він належав до знищеної тоді української Асоціяції сходознавства, бувши санскритологом)? Ледве чи він розумів обвинувачення. Кожний слідчий міг приписати йому будьякий злочин. Кожний урка міг забрати в нього всі харчі і одежу. Оповідали, що він помер у в’язниці, не дочекавшися кінця слідства й вироку. Мабуть, це була правда. Було йому, коли розкрито його злочинну антирадянську діяльність, десь 66 років.