Третім і останнім професором, що прийшов до нас з Імператорського харківського університету, був Олександер Білецький, найблискучіша в нас постать, оракул і кумир студентства, ерудит і вітія, певними рисами — харківський відповідник київському Миколі Зерову. Олександер Іванович провадив курси історії західноєвропейських літератур, російської літератури і теорії літератури. У нас він провадив останній (однорічний) і передостанній (дворічний). Олександер Іванович ніколи не знижувався до того, щоб замовляти й заслухувати студентські доповіді. Для цього в нього була асистентка Марµарита Орестівна Ґабель. Вона провадила семінар з російської літератури, на якому я прочитав дві доповіді: про поезію Г. Державина на першому році і дуже довгу і дуже хвалену доповідь про творчість Олександра Бестужева-Марлінського. Ця тема мене захопила, я її опрацював дуже докладно, на досить широкому тлі російської літератури 1820—1830-х років. За допомогою Миші Бармаса, що жив тоді вже в Ленінµраді і навідувався до крамниць старої книги, я склав досить добру бібліотеку російської літератури того періоду. На її основі пізніше Булаховський склав свій двотомовий курс історії російської літературної мови першої половини 19-го віку, взявши в мене дозвіл позначати ледве помітними крапками олівцем важливі місця. Було б цікаво тепер перейти через ці позначки, щоб відновити те, що зветься «творчою лябораторією» Булаховського. Але всі ці книжки були в лютому 1942 року конфісковані радянськими органами, забрані до складу коло Бібліотеки ім. Короленка, де в них, за офіційною версією, влучила німецька бомба, і все пішло порохом і димом. Марµарита Ґабель була, звичайно, не здібностей і маштабу Білецького, але вона була безмежно йому віддана, як Зінаїда Веселовська Булаховському. Поза тим вона була інтеліµентна дама російської культури, мала смак до літературних творів і добре знала літературу предмету.
Марµарита Орестівна була не єдиною особою, що для неї Олександер Іванович був справжній бог. Молився на нього ще малограмотний доглядач кабінету російської літератури, чиїм обов’язком було все підготувати до кожної лекції Олександра Івановича — вимести й вимити підлогу, натерти до блиску таблицю, припильнувати крейди, щоб була добре загострена і щоб той кінчик, що його мав тримати Білецький, був добре загорнений у папір, щоб не білив пэчок Олександра Івановича. Прізвища його я ніколи не знав, а звали його Фрол чи то Терентійович, чи то Тихонович. Ставлення його до студентів було подібне до Вєрєтєннікова, він зневажав цих селюків-хахлів, але його зневага була не злісна, а дивним дивом поблажливо добродушна, як до недорозвинених дітей, але таки дітей. Стосунки між ним і Білецьким, як і між Ґабель і Білецьким були, звичайно, перенесені з старого університету. В радянські часи це вже траплялося рідко.