оезію. Назавтра, коли ми стояли вранці на килимі і шеф проходжувався й оглядав, чи чисті в нас сорочки і чи всі ґудзики на місці, і коли він казав: добридень, панове, добридень, дами, я дивився на покоївку й буфетницю, і так витріщився на їхні білі фартушки, що покоївка аж смикнула мене за вухо, зате я дійшов висновку, що жодна з них не відмовилася б оздобити її животик ані злотоцвітом, ні півоніями, а надто, наче окіст сарни, ялиновими галузками чи омелою… і ось я протирав кухлі і дивився крізь них не на світло, що падало з великих вікон, за якими ходили люди, перерізані навпіл рамою, а мандрував у мареннях про літні квіти, виймав їх з кошика і прикрашав пелюстками животик білявки, що лежала на спині і розсувала ноги, а я оздоблював її всю і довкола стегон, і якщо квіти сповзали, я приклеював їх ґумміарабиком або злегка прибивав цвяшками чи кнопками, отож я зразково протирав кухлі, ніхто не хотів це робити, а я виполіскував скло у воді, дивився на кухоль на світло, але при цьому думав крізь ті кухлі лише про те, що б його ще такого вчудити «У Райських», і так ото дійшов до найостанніших квітів з садів, луків і лісу, і засумував: а що робити взимку? Але за хвилю щасливо засміявся, бо взимку є квіти ще гарніші, куплю цикламени й магнолії або, за потреби, поїду до Праги по орхідеї, або переберуся до Праги напостійно, там теж є вільні місця в рестораціях, і там я матиму квіти цілу зиму… наближався полудень, я розносив тарілки й серветки, червону й лимонадну шипучку, пиво, і коли надійшла обідня пора й почався найбільший рух, відчинилися двері, і спочатку ввійшла, а тоді обернулася, щоб їх зачинити, та гарна білявка від «Райських», вона сіла, розкрила торбинку, вийняла з неї білий конверт і роззирнулася, а я вклякнув, щоб зав’язати черевик, і серце билося аж у коліні, прийшов метрдотель і каже: скоренько йди обслуговувати, але я вагався, бо моє коліно помінялося місцем із серцем, так мені воно бухало тоді, але врешті я зібрав усю мужність, задер голову якомога вище, перекинув через руку серветку, і запитав панянку, що вона бажає, а вона відказала, що хоче бачити мене і малинову шипучку, а я бачив, що на ній сукенка в півоніях, така літня сукенка, наче квітник з півоніями, зробилося мені гаряче, я почервонів, як найчервоніша півонія, такого я не сподівався, там і тоді були гроші, там і тоді були мої тисячі, а те, що я бачив тут і тепер, було безплатно, отож я пішов по малинову шипучку, і коли я ніс її, ця білявка, біля неї лежав конверт, а з нього злегка висунулися на обрус ті дві сотні, мої дві сотні, отож ця білявка глянула на мене так, аж я задзенькотів усіма келихами, а той перший скраю з’їхав, легенько перехилився і вилився на її сукенку просто на коліна, у ту ж мить примчав метрдотель, а відразу за ним — сам шеф, аби перепросити білявку, шеф ухопив мене за вухо і крутнув ним, але він не повинен був так чинити, бо білявка крикнула на цілу ресторацію: «Що ви собі дозволяєте?» А шеф: «Він облив і знищив вашу сукню, а мені доведеться за нього платити…» А вона: «Що вам до того, я від вас нічого не хочу, навіщо ви цього чоловіка так ганьбите?» А шеф солодко: «Він облив вашу сукню…» Усі перестали їсти, а вона сказала: «А що вам до того, я вам забороняю, тепер дивіться!» І взяла шипучку, і лила її собі згори на голову просто на волосся, а потім з інших пляшок, і за хвилю була вже вся в малиновому напої і бульках газ-води, а останню малинову шипучку вилила собі за пазуху і сказала: «Плачу…», і вийшла, а за нею линув запах малини, вона вийшла у тій шовковій сукні, повній півоній, а тепер була в товаристві бджіл, шеф узяв зі столу конверт і сказав: «Іди за нею, вона це забула…», і я вибіг, а вона стояла на ринку, як ятка з турецьким медом, оточена хмарою ос і бджіл, але не відганяла їх, і вони збирали з неї нектар, який так її облив, мовби її огорнула ще одна шкіра, легенький шар, як на меблях, вкритих тонкою політурою, або як лак на нігтях, а я дивився на її сукенку і простягав їй той конверт, а вона його не взяла, кажучи, що вчора я забув їх у неї. І додала, щоб я прийшов увечері до «Райських», що купила букет диких маків… а я бачив, як на сонці засихає малинова шипучка в її волоссі, як воно зсихається, твердне, наче малярський пензель, коли його не покласти в оліфу, або як розлитий клей, я бачив, що сукенка прилипла їй до тіла з тою солодкою шипучкою так, що доведеться здирати її, як старий плакат, як стару шпалеру зі стіни… але це не головне, я був обурений, що вона так зі мною говорила, що не боялася мене, що знала про мене більше, ніж знали у ресторані, що знала про мене більше, ніж я сам… Того вечора пан шеф сказав, що моя кімнатка на першому поверсі буде йому потрібна і що я мушу перенести свої речі в кімнатку поверхом вище. Я кажу: а завтра можна, нє? Але пан шеф так на мене зиркнув, що я зрозумів — він уже все знає, і я мушу переноситись просто зараз, і ще раз нагадав мені, що після одинадцятої я мушу спати, що він за мене відповідає як перед моїми родичами, так і перед суспільством, і щоб такий піколик міг працювати цілий день, він мусить цілу ніч спати…