Выбрать главу

Найприємнішими відвідувачами нашого готелю були для мене мандрівні крамарі. Не всі, бо були між ними й такі, чий товар був пса вартий, агенти на здохлу рибу. Найдужче я любив одного грубаса, коли він прийшов до нас уперше, я відразу побіг до самого шефа, аж той перелякався і запитав, що сталося? А я пробелькотів: «Пане шеф, маємо тутка щось поважне». І тоді шеф пішов подивитися, і справді, ніколи в нас ще не було такого товстуна, пан шеф мене похвалив і вибрав для нього номер, у якому той крамар відтоді завше ночував, там було спеціальне ліжко, під яке наш коридорний підклав чотири коци та ще й зміцнив його дерев’яними брусами. І цей крамар прекрасно спрезентував нам свій товар, ще з ним був якийсь помічник, він носив на спині щось тяжке, як вокзальний носильник, щось схоже на велику друкарську машинку. А увечері, коли той агент вечеряв, він, власне, вечеряв завше таким робом, що брав карту наїдків, дивився на неї так, мовби нічого не міг собі там вибрати, а потім казав: «Отже, крім лівера з кислою капустою, прошу приносити по черзі всі головні страви, коли доїдатиму одну, несіть наступну, аж поки не скажу доста». А коли наїдався, змолотивши десять обідів, то поринав у мрії й казав, що хотів би чогось на зуб, і на початок то було завше десять дек салямі. Раз, коли шеф йому подавав, цей агент узяв жменю монет, відчинив двері і кинув їх на вулицю, а з’ївши кілька плястерків салямі, мовби зі злості знову набрав повну пригорщу монет і шпурнув їх на вулицю, а тоді, розгніваний, сів, а почесні бувальці дивилися на нього здивовано, а потім дивилися на шефа, а той не мав іншого виходу, як встати, вклонитися й запитати: «Навіщо ви розкидаєте дрібняки, якщо можна спитати». А той агент мовив: «А чому б мені не кидати дрібняки, якщо ви, власник цього закладу, щодня шпурляєте на вітер десятикронові папірці», і шеф повернувся до свого столу і переповів його слова почесним бувальцям, а ті занепокоїлися ще дужче, тоді шеф зважився, вернувся до грубасового столу та й каже: «Перепрошую, якщо можна, бо йдеться в такому випадку про моє майно, ви можете розкидати гроші де завгодно, але до чого тут мої десятикронки?» А грубас устав та й каже: «Якщо дозволите, зараз усе поясню, чи можемо піти на кухню?» Шеф уклонився і вказав рукою на кухонні двері, і коли вони туди зайшли, гість назвався: «Я представник фірми „Ван Беркель“, прошу накраяти мені десять дек салямі». І шефова жона накраяла, зважила й поклала на тарілочку, а ми всі перелякалися, що то якийсь контроль, але агент сплеснув у долоні, і тут з’явився його помічник і приніс той тягар, який тепер скидався на катеринку, помічник поставив той крам на стіл, агент стягнув покрівець — і ми побачили гарний червоний станочок, тонку круглу блискучу пилку, що крутилася на валику, і корбочку з протилежного боку валика, і ще там була обертальна кнопка… а той грубас усміхався, вдоволено оглядаючи свою машинку, і казав: «Прошу панства, найбільша фірма на світі — то католицька церква, яка гендлює чимось таким, чого ніхто ніколи не бачив, ніхто не торкався, ніхто не стрічав, і то, власне, те, що називаємо Богом, другою на світі є фірма „Інтернешенел“, і її товар ви зволите знати, він у вас є, це апарат, який цілий день без помилки рахує і має шалений попит у всьому світі, це так звана каса, і якщо протягом дня справно натискати оці ґудзики, то ввечері замість марудних підрахунків ця каса зробить за вас увесь денний баланс, і третя фірма, яку представляю я, це фірма „Ван Беркель“, що продукує ваги, на них важать по цілому світі, і на екваторі, і на полюсі вони однаково точні, а ще ми продукуємо всілякі машинки для краяння м’яса й салямі, і приваба такої машинки ось у цьому, прошу…» — сказав він, зняв з салямі шкірочку, поклав її на вагу, а потім одною рукою крутив ту корбочку на валику, а другою підсував паличку мадярської салямі до ножа, що крутився, і під ножем почала рости купка накраяної ковбаси, і була вона така велика, ніби покраяли всю палку, хоч насправді відкраяно було зовсім мало… і тоді агент перестав крутити й запитав: «Як гадаєте, скільки салямі я накраяв, ге?» І шеф сказав, п’ятнадцять дек, метрдотель сказав, що одинадцять. «Ну, а що ти, малий?» — запитав він мене. Я сказав: вісім дек; шеф ухопив мене за вухо, крутив його й вибачався перед агентом, мовляв, матуся в грудному віці впустила його голівкою на підлогу, але агент погладив мене по волоссю і так гарно до мене всміхнувся, і сказав, що цей хлопець найближчий до правди, і кинув накраяну салямі на вагу, а вага показала сім дек… усі здивовано перезирнулися і обступили той чудесний станочок, і всім стало ясно, що такий станочок зуміє заробляти, а коли ми розступилися, агент узяв жменю дрібняків і кинув їх у ящик з вугіллям, плеснув у долоні, і помічник приніс ще одну коробку, схожу на ковпак, під яким у бабці стояла Діва Марія, а коли він її розкрив, ми побачили вагу, таку, як в аптеці, з тонюсінькою стрілочкою, що показувала тільки до одного кілограма, агент сказав: «Отже, прошу, ця вага настільки точна, що коли на неї дмухнути, вона покаже, скільки важить мій подих», і дмухнув, і справді, вага зреагувала, а потім узяв з нашої ваги накраяну салямі і поклав її на свою вагу, і та вага показала рівно шістдесят сім з половиною грама… всім стало ясно, що наша вага обкрадає шефа на двадцять п’ять грамів, і агент тут-таки підрахував, що це дає нам… а потім підсумував, і сказав: «Якщо ви продасте протягом тижня десять кíля салямі, то ця вага заощадить вам десять разів по двадцять п’ять, тобто майже півпалки салямі…», і, спершись стиснутими кулаками на стіл та заклавши ногу за ногу так, що шпіц впирався в землю, а закаблук стирчав догори, переможно всміхнувся, а наш шеф сказав: «Хай усі вийдуть, ми будемо домовлятися, я хочу, щоб ви мені усе це залишили, купую!» «Перепрошую, але то взірцевий екземпляр, — сказав агент і кивнув на помічника. — Ми, прошу я вас, цілий тиждень ходили по гірських санаторіях і майже на кожній порядній базі продали машинку для краяння і вагу, обидва прилади, до того ж не обкладаються податком, ось так!» І видно, я тому агентові сподобався, бо, можливо, нагадував йому його юність, і коли він мене бачив, то гладив лагідно по волоссю, гарно до мене усміхаючись, аж сльози блищали йому в очах. Часом замовляв до покою мінеральну воду. Завше, коли я йому її приносив, він був уже в піжамі, лежав на канапі, а його велетенське пузо лежало поруч, як велика бочка, і мені подобалося, що він не соромився того пуза, а навпаки, носив його перед собою, наче рекламу, якою вражав світ, що виходив йому назустріч. Завше він мені казав: сідай, синочку, і усміхався, і мені чомусь здавалося, мовби погладив мене не татусь, а мама. Якось він мені розповів: «Знаєш, я починав так само, як ти, також був таким маленьким, у фірмі Корефф, галантерея, ох, ти ж моє дитятко, я й досі згадую мого шефа, він завжди казав, що в доброго торгівця завжди є три речі: нерухомість, ґешефт і склад — коли втратиш склад, залишиться ґешефт, коли втратиш ґешефт, залишиться нерухомість, і її в тебе ніхто відібрати не може, але якось послали мене по гребінці, гарні кістяні гребінці, вісімсот крон вони коштували, я віз їх на ровері у двох великих торбах на багажнику, візьми собі отой цукерок, візьми, візьми отой, то вишня в чоколяді, і от я так-во пензлюю під гору, кілько маєш років?» І я сказав, що п’ятнадцять, він покивав головою, узяв цукерку і, плямкаючи, вів далі: «Отож пензлюю я під гору з тими гребінцями, коли це обганяє мене сільська молодичка також на роверці, і на пагорбі коло лісу затрималася, і коли я доплуганив свій ровер, вона так глянула на мене і так близько стояла, що я аж опустив очі, а вона погладила мене й сказала: „Подивимося на малини?“ І я поклав свій ровер з тими гребінцями у рів, а вона той дамський ровер поклала на мій і взяла мене за руку, і зараз за першим кущем звалила мене на землю і розстебнула, а заки я оговтався, вона вже була на мені, і я був завалений тою селючкою, і так та селючка перша мене мáла, тоді я пригадав собі про мої гребінці і про мій ровер, і відразу побіг туди, той дамський ровер лежав на моєму, у ті часи дамські ровери мали на задніх колесах сіточку, таку барвисту, колись такі напинали коням на голови й на шиї, і я намацав мої гребені і полегшено зітхнув, а та селянка прибігла, уздріла, що я не можу вивільнити педалі з її сітки, і каже, мовляв, це знак, аби ми не розлучались, але я побоювався за свої гребінці, візьми собі того бомбона, це такий нугат… і ми від’їхали роверами вглиб лісу, і там селянка знову запхала мені руку в штани, так, був я тоді молодший, ніж зараз, і я лежав на ній, мов ті наші ровери в кущах — її на землі, а мій зверху, і так ми кохалися, як оті ровери, і то було прекрасно, запам’ятай собі, синку, що життя, коли бодай трошечки підфортунить, таке прекрасне, таке прекрасне… ах… але іди вже спати, бо мусиш рано вставати, розумієш, синочку?» І він узяв пляшку і перелив її геть усю в себе, я чув, як вода плюскоче йому в шлунку, наче дощівка з ринви у кадуб, потім він перевернувся на бік і вода голосно перелила