І цьому виною мародьори. Вони точно знали місце розстрілів і там розкопували, щоби знайти собі золото з зубів те, що німці не помітили й не забрали. А навколо були вже для прикритія цього страшного місця завгодя посаджені й повиростали густі ліси, яких під час війни не було. Щоб чесним людям було страшно ходити. Там під видом охоти на диких лисиць і зайців часто проізводілісь вистріли, – шо туди й міліція боялась показаться, пугаясь розкиданих кругом людських черепів. Й так сильно, що багато хто із мєстних, наколупавши золотішка, поставили собі нові доми й автомашини купили ще в голодні послівоєнні страшні годи. Й продолжали це дєлать і впослі, а тим часом наші начальнички сорівнувалися мислями: ставить пам’ятника, чи ні?
Тут саме до влади приходить новий главний архітектор города Кієв. І хто це? Та той само колишній мальчик Іванов, який лічно знає всю правду, особинно ту, яку був перекрутив невірно Еренбург, помінявши гіографіческі місця містами.
– А якщо мені за це теж щось буде? – обезпокоївся Іванов, зная долю попередників своїх і почав помагать ідеї пам’ятника. І вчасно це встиг зробити, бо вмер він молодим цвітущим мужчиною у возрасті пітідісяті лєт. Но, слава Богу, устигши це зробити після поставлення пам’ятника, а не до. І поніс на той світ правду про істинну назву Реп’яхового яру, переіменованого не без його славнозвісної помощі в Яр Бабин.
Яку взнав своїми каналами Віталій Коротим, бо він був прораб Перестройки.
– Нємєдлєнно знімать кінокартину про правду, – каже він режисерам.
Бо Перестройка тоді вже бистрінько потроху нарешті кончалася, і це ніхто краще за Коротича не знав. І він боявся не встигнути, доки є гламним редактором «Огонька», який заступив собою тепер газету «Правда». От беруть такі довгі клєтки й починають туди ловити з усього Київа голубів. Щоби почать свою кінокартину про правду Реп’яхового яру з того, що над Реп’яховим яром летить тисячі птахів. От вони привезли ті клітки й націлили на той «Цирк» свої кінокамери, й одкрили клітки. І що? Голуби всі полетіли в протівоположний бік. І камери нічого не зняли, лише даром потратили пльонку. Так фільма й не появилося, так правду ніхто й не взнав.
Бо коли Еренбург після війни виступав на Нюренбергському процесі, де требував вознагардить фашистів за масові убивства, він і сам не подозрівав тоді шо? Що самолічно сплутав усі карти, чим погубив своїм пером журналіста таку важну тему, яку був сам і приодкрив. Не тільки в смислі ігрових карт, але і в смислі гіографіческіх, чим привів міровую обществінность к тупіку, сам возбудя її. Погубив процес! Бо був пісатілєм, не журналістом, і тому мав сильнішу уяву, чим би її нада для правди й наніс народу свойому більше вреда, ніж пользи.
– Нада за це всю Гирманію за це перепахать, а потім цю ріллю посипать сіллю. Щоб ніколи на цій землі нічого більше не росло! – взивав він там з високої трибуни, переплутавши перед цим маленьку вуличку з яром. Но тим самим заплутавши вкінець міжнародну правду...
Но поскольку аерофотоз’ньомка не совпала з фактами – йому в цьом й було отказано по цей день.
Цей місточок
Коли тобі видихнуть в лице сигарний дим, ти смикаєшся, одкриваєш очі, а над ними раптом – зорі і ніякого тобі смороду. Головне, що довірений тобі міст на місці. Під ясний ранок, о четвертій коли отак швидко прокидаєшся, це означає одне: заснув вартовий; ти вилазиш зі спального мішка, уповзаючи в холоднечу, стримуєш лайку, бо навколо сплять невинні бойовики; доповзаєш осінньою твердою землею до передньої чати. І маєш єдину радість од того, що інстинкти ще всі при тобі – так і є, Степан спить в позиції «напоготові». Обережненько одтуляєш йому од руки скоростріла, знаючи, що йому сниться сон про те, що він не спить; лише потім торсаєш за плече.
– Якого чорта? – тіпається він, хопившися зброї, відчувши, що її нема. – З твоїми жартами, – хоче лайнутися він, але її однаково нема. – Я не спав, – мружить очі.