Глипнувши, він зрить попід ногами розібрану геть свою стрілячку, і, заціпивши зуби, вправно починає складати.
– Ну? – питаєшся ти в нього, сподіваючись на каяття.
– Та кому цей мостик потрібен? – не бажає його він. – Ото нічого робить, ганять нас сюди.
– А чому нас послали з бойовими набоями? – шепочеш ти до побратима братніми інтонаціями.
Ця суперечка продовжилася б, якби не сухе русло. На нього саме виткнувся доволі спортивний загін незнайомців, тобто однострої на них були не наші. Якби не рипала галька під їхніми підборами, усе це б скидалося на Степанів сон.
– Штабна перевірка? – ще й досі намагається не прокинутися він.
Однак ти не відповідаєш, бо відповідь є видною крізь твого оптичного приціла – серед тих незнайомців впадає в око, що вони, по-перше, занадто різного віку, а також задуже спритно рухаються, як про регулярних федералів. Степан припадає оком до свого й напевне бачить, що перед загонові веде дивний чоловік – геть у чорному комбінезоні; він би удавав з себе ніндзю, якби не вогник, якого старанно затуляв кулаком; отут ти міг би забожитися, що в жмені його побачив сигару. Який вояк, бодай з найманців, може дозволити собі сигару? Хто цей начальничок такий і яка в нього психіка, – уявляєш ти з огидою ту психіку, – щоби отак, йдучи в рейд, смердіти сигарою?
– «Кому цей місток потрібен?» Оно в них запитай, – сичиш. – Ану шуруй, тихенько підіймай наших, – люто шепочеш до Степана щоб той, нарешті, не вдавався до дебатів, одповзаючи.
Тим часом одкочуєшся боком подалі од напрямку перетину усіх можливих ліній, аби одвести їх од непорушних хлопців у спальних мішках; і ще встигаєш подумати, «а, може, таки дійсно уявний супротивник?»
Однак крізь окуляра виразно видко кісточки на пальцях їхніх, як вони стискають, побілівши, зброю; занадто, аби вона була заряджена холостими. Та ще й маючи на кожній глушника.
«Якого їм дідька, таким класним, біля дристаного місточка потрібно?»
Ну, був тут колись давно колгосп там, чи радгосп, але ж од нього лишилася лише бита цегла, яка од річкового каміняччя не краща?
Щодо сумнівів, то вмить заспокоюєш їх, зумисне вийшовши на видне – два кроки вперед і швидко один назад, саме задосить для кулі, аби вона цьвохнула саме туди, де б ти мав бути. Падаєш, одкочуєшся, одкидаєш подовжувача, встигаєш його пригвинтити на скоростріл. Крізь оптику бачиш, що вже біжать не криючись, і даєш першу чергу – плигнувши убік. Умить уся їхня зброя обертається й лупить туди, де ти щойно був, і, що гидко, доволі вкупно б’є, викидаючи кущики з землі. За цей час ти встигаєш навіть навестися крізь оптичного, й, стреливши, побачити, як двоє впали назад, але, о, диво! одповзаючи на спині, не покидають стріляти в твій бік.
– «Хто?»
Що не уявні, напевне, бо в нас і серед неуявних своїх таких тренованих нема – отой, у чорному, навіть не намагається ховатися за підлеглими, що не характерно для начальства.
«Чому не стріляє?» – устигаєш подивуватися, одкочуючись від того місця, куди пошморгом влітають цілі траси вранішніх куль. Виткнувши надто довгу свою цівку з поміж наступних брил ти встигаєш натиснути, але вони тебе майже випередили – болюче влучення в око, засліплення, отямлюєшся, перекотившись, і враз радієш: просто одстрелена їхніми кулями земля влучила тобі в лінзу оптичного прицілу.
Тієї миті чорний комбез виявляє себе – устигаєш побачити ту тінь з-за куща, як він кинув гранату. Вона ляпнулася заблизько, рубчаста, така, що на триста шереметків, сичить запал, ти всигаєш дати чергу просто попід неї – і вона разом з грунтом летить назад, туди, звідки її кинуто – вибухає в повітрі, од цього їм заховатись важко, і хоча після вибуху криків не чути, але пострілів їхніх значно поменшало.
Зате з нашого боку аж залящало – вискочивши зі опальників, хлопці почали гатити в білий світ, як в копієчку, здобувши радше психологічного ефекту – ворог кинувся тікати, зазнавши куль з лівого боку.
– Вперед! – кричиш ти, гучно, так, що крик себе не чує.
І зриваєшся на ноги, не одпускаючи гашетки, аби твій молодняк побачив, що означає наказ.
Одна біда, що набої вилітають швидше, аніж перезаряджаєш магазини, і Бог з цим, адже десант дає драла на берег, знаючи, що там, на пласкому руслі їм кінець; і стріляють назад, з-за плечей ще густіше, але тим і невлучніше. Рвуть щодуху на узвишшя, туди, де руїни радгоспу, де можна ховатись.
– Вогонь! Вогонь! – кричиш ти, бо тобі вже нема чим стрілять, лишився пістолет, але не для такої відстані й не для такої гонитви.