– Є й не криміногенні ділери, – сказав я, однак відчув у своєому голосі сумнів.
– Все оні начиналі, як не криміногенні, но вскорє всі бистро попадаються до паханів на службу, – задоволено пробасив піп.
Да, тут і вища освіта не поможе, бо, дійсно, всі ці самодіяльні хіміки хутко попадають на око блотним, а ті – не ментура, од них вже ніколи не одбрешешся, ті не почнуть марудити-судити, чи перевиховувати, а замочать для простоти.
Причесалися ми, помилися, де могли і приходимо у церкву. Посідали, нам батюшка втирає про покаяння.
– Якби це був надійний спосіб зіскочити з системи, то тут на світі не було вже жодного наркоші, – не здавався Антон.
– Бо путь етот не бистрий, а з іспитаніями, – одрізав нашу логіку піп. – Чем тяжолійший гріх, тим дліннєйший од нього путь.
Їх там в їхніх інститутах хорошо натаскують на такі диспути, бо навіть Антон нічого йому не вкрутив, видно, був не розкумарений.
– А як ви, батюшко, знаєте, що воно таке, – не здавався я, – якщо ви самі й не куштували його ні разу?
– А зачем? У ково вєра крєпчайшая, тому нє страшни нікакіє лакомства мірскіє.
Ех, даремно ми втягнулися з ним у диспути ці нескінченні. Він просто не знав, що таке маріупольський крек. Ми дали і вже з третьої дози в нього виникло потужне бажання перевіряти свою силу віри.
Словом, довелося Деці потроху переходить з африканів на циган, бо в тих кайф був не дешевший, але з ними можна завжди домовитися. Однак вони сварилися, що вона робить «безчуственно», тобто сама не отримує, як вони вважали за обов’язкове, насолоди од процесу і ставили їй за приклад одноплемінниць. Доки не наштовхнулися на батюшку, чию рясу сприйняли за жіноче плаття й дуже подивувалися:
– Чого це в тьолкі борода?
Цей феномен надто збуджував їх, і Деця возрадувафлася, що тепер їй поменшало сексуального обов’язку.
Він, правда, опірався, однак цигани грамотно довели йому, що не може бути тут ніякої московської єпархії, бо сама Москва ніколи не хрестилася, а що Новгород, Псков, Володимир і Суздаль прийняли християнство, то це було ще в ті часи, коли вони до Московського кагнанату не в ходили. От вам і цигани, бач, вони вже тоді там були і все на власні очі бачили, сказано, з ними спорить, як проти вітру сцять. Отож і не треба тут комизитись.
Що в ньому, батющі, було ще хорошого? Що він понаводив нас на нові точки з торчками, бо, виявляється, вони часто каялися йому в наркозних гріхах і це трохи розширило нашу базу.
Тим часом батюшку, там, нагорі, з часом хотіли причислить до лику, бо він єдиний в концесії, хто масово почав долучати циган до праведної православної віри, весь народ навколо бачив, як вони так натовпами й сунули до його церкви. Ще й чути звідтіля було гучні їхні крики радості од масового причащання. Аякже, добре, що Деця, виявляється, встигла дечому навчити зі своїх автовокзальних фокусів.
Що моє
кліповідання
Стовбичило небо, намагалося зазирнути на терасу, однак там був лише один відвідувач, який намагався зачепитися за буфетницю, а та зосередилася на фужерах, додивляючись непротертих. Нарешті музика вмовкла.
– Не доганяю я цих радівів, – нарешті кивнув на магнітолу, – не можу і всьо, ну чого вони галь котять? Блін, шо лише іноді дадуть щось кльове? Що жаба давить весь час путнє передать?
Вона згідно кивнула, крізь фужер дивилася, що той говорить:
– І хто, інтересно знать, видумує такі пісні? Шо іноді отак сядеш і подумаєш: для кого?
Радіо подумало чотири секунди, дзизнуло і відповіло:
– Не всі ми діти цього світу!
Но шо моє є – то моє!
– О, це кльова, – сказав він, бо всі фужери між ними обома були порожні. – Бо я люблю тільки кльові.
Дівчина, не озираючись, намацала регулятор гучності, посилила, динамік аж загарчав на низах, вона трошки зменшила, стало добре чути, як співак змагається з супроводом:
– Не знаю, де себе подіти,
Не кожен тут виграє.
Но так ведеться
На світі,
На цьому світі,
Що не у кожного є.
– От мені нравиться, коли пісня кльова, а коли ні, то не нравиться, шо ти тут зробиш? – він багатозначно втупився в свою чарку з горілкою і вже вирішив надсьорбнути. Однак погляд його переповз на високу склянку з пивом, од чого пухирці там зупинились.