Тут увага перековзнула на нового гостя, який підійшов до прилавку і втупився у прейскурант морозива, вишукуючи більшу вагу з меншою ціною – необережно зморщився на радіо, яке заважало підрахункам. Майка на ньому була виразно випрасувана. На цей час усі фрази під тентом зависли, вимушено і невдоволено чекаючи на свою чергу. Нарешті купив, обдивився обгортку, знайшов там виробника, кивнув до нього радісно, сів, але невдало, пересів у куток, подалі од звуку, і магнітні поля його розпружились.
– Не, ну в натурє, пісні, вони ж як люди, не всі по понятіям. Іноді случаються такі, шо їх вобще не варто включать. Я зразу бачу, хто на шо похожий, од мене не скроїш. А ти як думаєш, мать? – сказав він удвічі молодшій буфетниці.
Вона саме думала, якою з двох мов відповідати. Херсонські степи лагідно віддавали морю колишнє літнє тепло, іноді дихаючи полином.
– Я думаю так само, – поміняла вона фужера; була тут сезонною, а сезон саме почав кінчатися. Ненароком зиркнула на дядечка в окулярах, той посміхнувся чи до неї, чи до виробника на обгортці.
– Тут же так, що навколо тебе багато чого шляється, і треба зразу вчить, бо шо не людина, то проблема, – почула вона голосно.
Той відвідувач не чув, саме розгортав, сподіваючись на холод.
– І це мене не дістає, – проспівало радіо, – бо шо моє – то моє!
– От мені лічно такі пісні нравляться, бо вони по дєлу, а все інше я терпіть не можу, особино я не люблю, коли сюди приходять і морщать носа, – кивнув він на чоловіка, який саме мостив там зручніше окуляри, дядькувато закліпав, намагаючись зосередитися на морозиві, що автоматично намацав солонку і посолив його, закліпав, сторожко лизнув і попередньому присутньому на мить здалося, що губа в того аморальної форми.
– Не треба радіти, – співало радіо, репаючи динаміками од репу,
Що нам не родити,
Самі собі діти,
Куди себе діти, о, є!
Дивовижний вересень втупився у видноколо, бо море вгиналося од власної ваги, щедро розкидаючи лелітки. Дядечко ще раз посолив і уважно лизнув морозиво, продавчиня не втрималася від посмішки.
– І от коли хтось начинає, – почула зблизька, – хтось тут починає вибражать, то я, блін, можу тут всякого кєнта поучить, особино такого, який заплатив за морожене миколаївського проізводства пиздисят п’ять коп., і сидить при цьому тут, дєлая при цьому вид, шо йому тут не всьо нравицьця.
– Та ну його, – фужер у руках буфетниці зупинився.
– Отут ти неправа, мать, – почула відповідь, бо відпустка кінчалася, путівка також, – і, канєшно, можна й так подумать: «ну нехай собі кєнток давиться своєй дішовкой». Но ти, мать, не обратіла вніманія на то, шо пальці в нього із суставами – од чого б це, інтересно? Так я тобі скажу: це коли він дрочив, дєлав неправильно і був скарьожиний в пальці. Не я буду, якщо це не подагра. – Він бере своє пиво, виливає туди горілку, міцно накриває долонею і так усе разом рвучко б’є об коліно, рідина, вибухаючи, хутко зникає йому в роті. – Да. А непогане пивко, мать? Ти таке пробував хоть раз? – несподівано звертається він до дядька. – Ти не слишеш? Ей, подагрик, ти в натурє подагрик? – перекричав він магнітолу, яка невпинно виштовхувала:
– От шо моє, то моє, бо це не в кожного є!
О, є!
– Оце, блін, в точку, – відповів він, ще раз одхекавшись. – Бо я не люблю, коли мені моє хтось портить, я зразу ставлю лоха по понятіям, якщо кому тут шось не нравиться, то не ходи сюди, чи я не прав? Я правильно кажу, подагрик?
Той недочув за:
– О, є, о, є, що не наше – не моє!
Супровід тихішав, даючи зрозуміти, що пісня почала кінчатися.
– Ти мене чуєш, тормоз довбаний? З тобою говорять. – Він встає і йде до нього. – Може я тихо говорю, я сказав?
Він надто красномовно підвівся і промовисто рушив, на це той дужче схилився до морозива, очікуючи на самого себе, але слів не знайшлося – лизнути, чи ні – ось були його думки.
Вариво-марево розступалося, рушаючи з зеніту.
– Ти, бліняра, ти тут музику слухав, отвічай, ну? Тут тобі громко дєлали, красиво, ну? А ти? Не нравицьця – не ходи тут, і всьо буде путьом.
Замахнувшись долонею, хоче завдати в потилицю, однак той дужче принишк до морозива і удар ляснув порожнім повітрям. Цієї миті дядько одклав морозиво, і, хопивши солонку, сипнув тому в ображено-справедливі очі.
Той не встиг отямитися од спалаху в них, як зазнав нових іскор – од стільця, який злітав невідь звідки, дядько бив куцо, як молотком, дедалі влучніше, доки не збив з ніг. Зависла б пауза, якби не радіо:
– Бува, буває чуже не конає, хто знає, той має, о, є, свій до свого по своє! О, є!