Вже й завернув був на таємну плантацію, так пригадалася та бабця з розповіддю про наше Довге болото, будь воно прокляте, і я вирішив за краще пригадати, яку класну синьоглазку вона продала дружині, і що та синьоглазка вже вкутана стоїть в чавунці й жде свого часу, тобто мене.
– Но, но, – підганяв я віслюка Пашку, – дак я й тобі дам попробувать, – обіцяв і сам в це вірив, хоч ніхто віслюків вареною картоплею не годує, але в такий день треба його привабити до нової хати. – Но, но, вези до коханої.
Тільки я це сказав «до коханої», як він звернув з дороги й погнав крізь кущі, що мало не здер мене, тому я не встиг зіскочить, спершу побачив два велосипеди, кинуті один на одного, а тоді закоханих, кинутих одне на одне – вони були в ту мить смішні, не тому, що роздягнуті, а тому, що могли бачить в таку мить що завгодно, лише не цікаву віслючу морду.
Насилу я Пашку виштовхав на дорогу, так, що він образився.
Їдемо, і я, дурень, не втримався:
– Но, но, я ж тобі ясно сказав: вези до коханої.
Тільки я бовкнув, як він збочив і погнав мене крізь верби, я балансував, щоб не вбитись, а коли віття кінчилося, то побачив у закапелику щось таке, що не збагнув: аж дві закохані парочки, але геть татуйовані, й тому мені не лише тіла, а й малюнки переплуталися. Пашка перший збагнув, що це блотні, скинув мене й сам почав тікать, а я вже слідом, особливо, коли один мальований вийняв ножа. Якби не вийняв, то я може б і не втік, а тут рвонув так, що знав: ніякий голий мене не здожене.
Пашка дочекався мене на трасі, винувато косив оком, тобто дивувався, що я вискочив живий, міх я вже не став шукати, лишив це на потім, а вирішив за краще всю дорогу мовчать, бо біс його зна, як розумна тварина реагує.
Зітхнув уже, коли побачив хатинку й почув розкішний картопляний дух, Пашка теж зрадів, однак я його в хату не пустив, а припнув надворі.
– Коли ти вже мені ножки піднімеш? – намагалася сваритися дружина.
– Та хоч зараз, – бо в очах мені ясно стояла та картинка з татуйованими, й лагідно так обійняв її всю ззаду.
– Дурак, найшов время, дурак, я про ножки стола, – ніжно боронилася вона.
Й необачно нахилилася різати зелень на тому низькому столику, якому я давно обіцяв подовжить ніжки, однак не робив цього принципово, бо дуже любив, коли жінка моя низько нахиляється, от як зараз, обійняв, почав заголяти й дотягнувся губами до спинки, тут вона впустила ножа й раптом почала гидко сміятися. Я отетерів і підвів очі, і що я ними побачив: крізь вікно всунувся Пашка й намагався поцілувати її з іншого боку.
Автобіографія
Я не був сином повітового батюшки, хто шаманив кадилом, запозиченим іще з неоліту, чий аромат надто впливав на довірливі гіпофізи, бентежачи феромони, навертаючи в лоно (sic!) церкви, а ще ж куди? Тим часом церкву відділили від держави, але державу не відділили від церкви, і вже він зрить і чує, як Орджонікідзе виступає в цій же споруді про сакральну силу електроструму, і довірливі миряни вже переймаються, і так само не тямлячи термінів.
Я не був активістом бігши задравши хвіст за залізним конем, аби пісяти новим щастям в його спорожнілий радіатор, я не був ні разу афганцем, хто освячує своїм покривдженим душманськими кулями тілом пляжу, переповненим нестріляною молоддю, я не гонив отари золоторунних фавнів за океани буття із небуття, і не пас телички за селом на румунсько-польському кордоні, я не бігала з косинкою, вимахуючи кожному аеропланові згори, з висоти розкуркуленої копиці та цупких обіймів районного оперуповноваженого зустрічати густо-рожевого ранку в ночвах окріп’яного цебра чебрецевої води над смутком хмарин посивілих.
Я також не був онуком машиніста надважкого паротяга, який удаль гуркотів перевантажені скарбами похнюплені теплушки, яких туди вивозитиме і його правнук по рейках, справедливо полискованих сліпучим світлим шляхом, я не був жодного разу сином політрука, який саме підривався на піхотній міні понад дротяним загородженням, щоби по його розмінованих уламках могли пробігти в атаку інші бійці ставити йому пам’ятника, стуливши ті шматки, нарешті, воєдино скульптором, хто саме пропивав свою третю великодержавну премію, я не був пасербником комнезамівця-активіста, який боронував свято першої оранки під дулами яструбків, чиї «пепеша» боронили його од бандерівських мельниківців на шляху до «вепеша», аби вже ніколи першою оранкою не була ота, проралена новотисячолітнім Іваном-івлянином, а ще й разу не доводилося стояти до поясу голим в териконовій породі, одбиваючись відбійним молотком од навали всесоюзних рекордів, або й доїтися густими пінами одразу з чотирьох дійок дворукою дояркою Настею, яка не принесе ще й горнятка паруючої опари, вкритої окрайцем хліба урожаю імені чотирнадцятого з’їзду.