Еж ні, ніколи не марив блакитно-педофілічними поштриками сортирофільства, куди страшно й безкоштовно зайти кожному дядькові Дем’янові, хто доніс-таки під Бесарабського ринка мішечок вівса, не реквізованого продзагоном Думенка-Дибенка, або чонівською заградиловкою Херсон-постачкому, а дотрудив-таки виставити межи кавказьких кашкетів свого незайманого хутірського очіпка, на якого від часу та поневірянь був і перетворився, гай-гай! отой кашкет, люб’язно вручений на московському ВИПЕРДОСІ літньої сесії ВАСНХІЛУ самим товаришем Ладо Кекцкхавелі.
– Так і далі держать у своїх мозолястих надоях високі показники! – з непомітним акцентом зичив він, сплутавши Дем’яна із знаменитою дояркою Настею Дунченко.
Чого не скажеш про акценти сусідів-кавказців за прилавками, які пропустили туди дядькове ячмінне насіння, аби менше було помітне їхнє конопляне, під виглядом якого вони торгували ізюмом, імбиром, перцем, перекупленими заздалегідь на наших овочевих базах, аби не муляти зайвий раз очі славним митникам на пересадці в Ставрополі. Вони, нащадки тих, обіграних миршавим семінаристиком в Бакинській в’язниці, вони, чиї батьки берегли в серці розклади карт, доки їх за це не розстріляли.
Дядько Дем’ян того не знав, а відав він духм’яні ранки зачарованої Десни попід Звенигорою, де вагомо опадали в зела тенісними м’ячиками усі врожаї яблук, яких він таки устеріг, працюючи сторожем райсільради, бо ще в 19-му так добре заховав торбинку з вівсом, що й довго знайти не міг, тобто тоді жодного разу не довелося йому довезти до Бесарабки крізь рекетирів та їхніх перекупок, за один стражденний мішечок, якого він доніс крізь епохи, відтоді, за якого його випадково не розкуркулили у 32-му році та не заслали у 47-му... Шаруділи прилавком долари та під ним руді чуприни фарбованих хною безвалютних повійниць, які ще соромилися привселюддя, а так і купчилися попідніжжям поповзом без одриву од азійського нарковиробництва, за що двічі сплутали дядька Дем’яна зі своїми роботодавцями, отримавши в подяку смачної, пахучої часником чи млосним духом смаженого насіння дулі, якої він щоразу тицяв туди. І от в цю знаменну мить я присягаюся, що жодного разу як не був я дідом Дем’яном так і навіть дядьком не бував.
Не грав я високогірно в лапту, крайока очікуючи на свого південноосетинського батька, хто, знеможено пропивши заробок, повертався з північночеченських теренів, несучи мішок таки неполагоджених кавказьких чобіт, за що його вдарено місцевим кривим ножем, за що потім розплатилися цілі покоління горців.
Не експропрійовував ображено на весь світ геть усіх співкамерних блотарів, обібравши їх до нитки, догола, саме тоді, а не коли інде започаткувавши масові злидарювання.
І не вигукував неокреслені тоді ще несформовані гасла мочеморд, які за жандармські гроші третього управління намагалися підсунути професійних шльондр під виглядом пасторальних пастушок мандрівному поетові, хто щоразу прикидався п’яним, аби цього уникати, не горлав п’яно по мюнхенівських пивницях:
– Цвай бір!
Ба, навіть «айн бір» не замовляв незнайомому емігрантові з Австрії.
Не був тінню гамлетового батька, коли той привидом бродив по Європі, не уявляв себе Льовою Задовим, зловісною тінню за спиною батька Махна, не яровизував озимі і не озимував ярові, перетворюючи їх на кущовий овес, не перейменовував Січеслав у Дніпропетровськ з метою конспірації наркома залізниць тов. Петровського, ще коли я не був Антоновим-Овсієнком, котрий проголосив нашу державу, незалежну від України, то саме тоді я не був ні Хрущовим, Кагановичем і Петровським, тими єдиними, хто лише не були розстріляні з усіх трьох попередніх складів ЦК УРСР разом із сім’ями близькими родичами і дальніми, я ж ніколи не тягнув до горішніх вікон 1-ї київської гімназії станкового кулемета «максим», аби розстріляти мітинг інтелігентів з привітаннями вступу до міста Української народної армії, й не бив себе в груди протягом наступного життя, прикидаючись усіляко, що цього ніколи не могло бути.
Це не я борюкався попід лавками ресторану «Еней» із поетом Анатолієм чи Миколою Діденком, бо помилково сплутав його з Миколою Холодним чи Олексою Ющенком, з яким я не борюкався під літфондівськими буфетами, як не робив цього в харчовому закладі пароплаву, мандруючи до Канівської Святопоклонної гори, не я перепродав ресторана «Еней», вивівши його зі спілчанства НСПУ...