Жах, жахіття, особливо додати, що й сам ловив себе на відчуттях відсутності спостерігача, як на деяку вже пустку, недолік якийсь, чи що, назвати б це деяким ослабленням азарту.
Рятувати. Рятуватися. Але як?
Доки ми одного разу з Василинкою не опинилися в переповненому вестибюлі, де тепер стояв телевізор, адже наш червоний куточок був густо заставлений двоповерховими ліжками під нове студентське поповнення. Так от, по якомусь каналі давали «Антихантера-2», там двоє стрільців-напарників ніяк не могли підкрастися до мафіозного боса, доки одному не спало на думку, що переважна кількість хижаків полює не вдень, а в темряві, отож вони, замаскувавшись під ніч, виконали-таки своє завдання. Це мене аж тіпнуло.
– Що таке? – припала злякано Василинка.
– Ламати стереотипи, – голосом мистецтвознавця відповів я.
Звісна річ, ховатися од вуаєристів тепер вже в нічному Гідропарку – марна справа, бо вже не вони, а комарі закатують. Треба шукати місцину суху й без рослинності, відкритий простір, де б жоден збоченець не зміг би підкрастися непоміченим. Щось мене муляло, доки я не пригадав про відновлене капище на колишньому велетенському пустирі, де ще не піднялася декоративна рослинність.
Вже в присмерку ми вирушали туди, в невеличкому виямочку стелилися, розкладали фарби – й це виявилася некепська найновітніша концепція – лише під ранок ми могли, нарешті, роздивитися незвичні, не бачені людством мальовидла із сірих тонів світанку проявлялися до повних кольорів. Ніжність знову поставала межи нас, правда, прати підстилки доводилося вже не в річці, а під водоколонкою, але байдуже, головне – це була цілковита свобода од ексгібістичних примар, які вже потроху були ентропізували наші почуття.
А що є краще для кохання над свіже нічне повітрячко, яке пестить розпашілі тіла? Пахтіння трав, промережене нічними цикадами, ну, може, не цикадами, а простими вкраїнськими цвіркунами, але! Тепер нас оточували не кола підглядачів, а магічні овиди відновленого святилища, що також чимало чого додавало для нас, писанкарів, особливо коли небо імітувало зорями незнані досі візерунки, а сузір’я щоразу складалися в нові орнаментальні лабіринти.
Іноді між нами блимала у виямочку невеличка свічечка, її сяйво додавало перспективи на відновлення писанкарства по живих яйцях, однак далі за зав’язування ритуальної стрічки ця справа знову не рухалася.
Був я знизу, коли раптом побачив проти Місяця, як звідтіля повільно до нас ковзає дивний летючий привид.
Я дуже повільно й ніжно зупинив Василинку, притулився щосили, й показав на нічне небо, звідкіля надлітав, сказати б, парашут, якби він не був трикутним, повітряним змієм його також не назвеш.
– Що це? – шепотіла Василинка, а я у відповідь міг лише поцілувати її.
Несподівано з-за сусіднього дольмену зблиснув ліхтарик, хтось ним махав, привертаючи увагу на небі, доки той тихенько не спустився на траву. Виявилося, що ним керувала дивовижна жінка, небаченої краси, але такої якоїсь, неначе в Снігової Королеви, інакше не скажеш.
Той, невеличкий чоловічок з ліхтариком, передав їй до рук світло, й почав скидати з себе одежу, щось на зразок обтискуючого скафандра.
– О, – прошепотів я, – ще одні концептуалісти.
Ще б пак, використати для розписів лискучого скафандра ми з Василинкою не здогадалися. Який же був наш подив, коли ті двоє, замість кохатися, повелися доволі дивно – чоловік передав їй свою валізу, вона ретельно зазирнула всередину, а сам він причепився до «парашута», і той, зневажаючи закони фізики, нечутно й плинно полинув угору до Місяця, потім рвучко пришвидчився й щез між зірок.
... Нас з Василинкою заціпило, особливо од оголеної краси прибулиці, вона намагалася влізти в тісного, сказати б, скафандра, якби це не нагадувало перевбирання в лискучу зміїну шкіру, так та красуня вигиналася неземною пластикою, а орнаменти її скидалися на багатошарову витинанку, жоден етнограф, жодна писанкарка не здолала б уявити цих візерунків. Ліхтар, який мотилявся їй навколо руки, несподівано вихопив нас з Василинкою.
Промінь зупинився, погляд прибулиці також. Краса її наїжачилась, кольори на шкірі побігли в зворотному порядку, вона рішуче одштовхнула свою валізу, не встиг я прокласти аналогію між зміїною естетикою й писанковою, як збагнув, що отой гострий кинджал в правій руці пристосований геть не до писанкарства. Василинка вчепилася в мене, ми, голі й розфарбовані гіпнотично вклякли перед нелюдською красою, яка повільно сунула на нас, тягнучи за собою скафандр.
– Вас тут не було бути, – з зусиллям вимовила вона, вочевидь, вона лише почала опановувати земну мову, однак й без цього було зрозуміло, чого вона прагне.