– Ні! – вигукнув я, затуляючи Василинку, однак неземна красуня вже здалеку наставляла гостриво проти нас й невпинно продовжувала свій пластично плинний рух, я, ідіот, зловив себе на тому, що не можу одірвати погляд од коливання її досконалих довершених грудей. Певно саме це злегка торкнуло кутики її губ, вони скривилися в гидливій посмішці, ні, це не була образа, а передчуття якоїсь майбутньої, однак явно не плотської насолоди.
Зненацька збоку, просто з-за водоколонки, вискочила ще одна нічна постать. Я знизив очі й з подивом упізнав юнака, того, з Гідропарку, кого було узрів там з рюкзаком, прибулиця також повернула до нього свій довершений бюст, а також погляд, а потім і кинджала.
Однак саме він не справив на молодика аніякого враження – звичним жестом він закинув руку собі за шию й вихопив з наплічника чималого двоцівкового обріза. Той подивував не лише її, але й мене – звідкіля це він тут узявся?
– Кинь, – спокійно кивнув обрізом на кинджала хлопець, – кинь, доки ще можеш це зробить.
На доказ своєї пропозиції він звів обидва курка, промовисто ляснувши.
– Я не... – почала говорити та, хотіла, певно вимовити «не розумію вас», однак юнак застосував зрозумілішого аргумента:
– Дванадцятий калібр, – красномовно хитнув він обома отворами.
Й вона обережно одкинула кинджала, візерунки на ній зупинилися.
Тут до мене поволі почала повертатися образа, адже ми з Василинкою були одягнуті хіба що в розмазані кольори.
– Так ти й тут підглядав?.. – з подивом озирнувся я пласким капищем, де не було місця жодному кубельцю.
– Можна й так сказати, – геть не знітився хлопець, як би то годилося викритому вуаєристові. – За вами підглядали інші субчики, а я, ну, словом, ви ж навіть не уявляєте, які є поміж них.
– А ти, малолітній, виходить, уявляєш? – не втрималася Василинка.
– Виходить, – відповів той, не відводячи зброї від неземної красуні, та повільно й картинно никла, присідаючи на коліно, що ще дужче довершувало композицію.
– Ти хто такий? – я, правда, хотів запитати інакше: «ти що собі дозволяєш?» однак ситуація була не з тих, яка б годилася для педагогіки.
Тим часом він, ковзаючи лише ступнями неначе ніндзя, пересунувся до кинджалу, підняв, і вправно закинув собі за спину в рюкзака.
– Взагалі-то я рибалка, – сказав він, і додав: – Професійний.
– Професійний? – здивувався я.
– Еге, – не знітився він. – Як захочеш їсти, станеш професійним. А на мені ще тато й меньша сестра, то доводиться серйозно це робить.
Тут очі прибулиці зблиснули, це вона благально підвела їх до нас, певно так же само дивиться рибина, вловлена на крючка. Потроху й погляд хлопця почав до неї мінятися, ставав приблизно таким, як бувало хто дивиться в його віці на екран комп’ютерної гри. Ще б пак, «попінс» у цієї «Мері» був незрівнянно кращий, аніж у прототипші.
– А це ж тобі для чого, рибалко? – вказала на обрізана Василина, вона вже потроху оговтувалася, що навіть затулилася підстилкою.
Хлопець посміхнувся, але не винувато, як би годилося, а поблажливо:
– Ви навіть не уявляєте, що там, на Гідропарку робиться – а от коли вас кілька разів одлуплять, рибу заберуть, то почнеш думати, як її ловить професійно.
– Зброя звідки?
– Татова. Тато виточив, коли ще в нього не забрали токарного станка, як знав. Якби ви хоч трохи уявляли, хто там по Гідропарку шнирить, ховається, то ви б там... не вишивали.
– А ти там... не вишивав? – Василинка вже опанувала себе. – Теж мені, святий та божий, а ти там янголом – охоронцем, еге?
– Можна й так сказать, просто мені було страшно цікаво, хто ви такі, так дивно фарби переводите, понтово, тобто малюєте, я навіть розказать нікому не міг, щоб хтось повірив.
– Так ти за нами од метро шпигував?
– Од общаги, – нарешті знітився хлопець, але ненадовго. – Бо там, у кущах, не тільки ті, що підглядають, там багато й з іншими розвагами, страшно сказать, що вони роблять з випадковими людьми...
Ми почали збирати одежу, він стояв і не відводив очей од красуні.
– Ну, і що далі? – запитав я.
– Та нічого. Ви йдіть.
– А ти?
– А що – я? А ми – залишимось.
– «Ми?» Ти не замалий для неї? – намагався я вплинути на нього.
– Я? – він повільно посміхнувся. – А чого це? На ній непогані кольори, не гірші, ніж на вас.
Він лагідно оглядав прибулицю, дійсно, жодна фантазія, навіть з комп’ютерних ігор, не здатна би породити таку довершеність, навіть би й фантазія вуаєриста.