– Як, ти мені, майору, можеш наказувать? – розсердився той.
– Дуже просто, бо це моя нога, а не твоя! – була відповідь.
І от тут же починається найцікавіше, бо ще дві Зірки Героя за взяття Букринського плацдарму не можуть найти його, бо його швидко весь час перевозять з одного госпіталю до іншого, бо він же був при двоїх своїх ногах, а не при одній лишній. Як і ті, ще дві попередні сохраньонні. Де він, лежачи, зібравши усю свою силу направив її на заживлення ран, і вони підкорилися, потроху починають од цього заживать, але роблять це дуже повільно.
Так, що війна встигла кінчиться.
Тим часом його гармату, з якої він зробив усі свої подвиги, поставили на П’єдестал пошани й написавши, хто саме з неї це зробив.
Що тепер робити? Коли ти завоював оно скільки Зірок Героїв Радянського Союзу – найбільше в світі, а не можеш получити ні одної?
І ж от скориставшися з того, що поранений може з госпіталю їхати безкоштовно, він їде до Москви по правду. По-перше, щоб побачить столицю, а по-друге, щоб поговорить з нею про свої нагороди; що він і робить, щосили стримуючи біль ран.
І в ній, в столиці, зійшовши з вокзалу, він раптом бачить таке оголошення, що йде чемпіонат борців, і ж що він одразу йде на нього й починає перемагати свій біль і показувать зразу всі свої результати – бо він ще до війни мріяв про це, про великий спорт, якби вона йому не перервала мрію.
– Ще вона мені не всю силу забрала, – сказав він і вийшов у фінал.
А спортом тоді керував Василь Сталін, син того самого Сталіна, що червоний геніралісімус, бо він дуже любив спорт. І що він бачить? Якийсь хтось невідомий інвалід може виграти такий конкурс, що перед фінальним поєдинком передає йому через бокових суддів наказ:
«Не сміть виграть фінал. А то хуже буде. Побідіть должні представники моїх повітряних сил. Василь Йосипович Сталін».
Но борець ще з армії мав досвід не довірять боковим суддям, бо раптом бачить: головний суддя чемпіонату не хто інший, як кумир його дитинства і молодості сам Іван Піддубний... І він починає перемагать весь всій тяжкий біль, який в ньому накопичився і починає потроху вигравать поєдинок – не зважаючи навіть на те, що рани йому розійшлися і постала поверх них кров, й він однаково проводить поєдинок до самого його кінця, тим самим вигравши його, припечатавши суперника на обидві його лопатки. І ж всі судді змушені були повернутися до Василя Сталіна і знизати плечима, бо не змогли виконати його наказ – раз на обидві лопатки – то як ти його виконаєш, засудивши чемпіона по очках?
Од чого син Сталіна дуже розлютився:
– Арештувать його! – кричить він на нашого борця.
І ж той не став ждать, а кинувся тікать з Палацу спорту, бо це вже треба бути повним ідіотом, щоб спорити зі Сталінами, якими б вони не були, синами, чи їхніми батьками. Й тут же було віддано наказ усім міліційським частинам ловить і затримувать цього чоловіка, і хоч Василь Сталін був тільки син, а не сам батько, його дуже поважали і всі кинулися по Москві ловить чоловіка.
А він тим часом починає бігати од чемпіонської борцівської нагороди Москвою і не знає її. І ж раптом він в повному попавшому трамваї наштовхується на кого? Свого кумира, легендарного борця Івана Піддубного, який їде сумний додому у готель після такого зірваного чемпіонату.
Вони обнялися і ж раптом Іван Піддубний бачить, що й сам тепер весь у крові.
– Звідкіля на мені взялася кров? – дивується він.
– Це кров з мене, – змушений був признатися чоловік.
– Як? Як ти зміг з такими незакритими ранами – ще й виграти конкурс?
Це так потрясло великого Івана Піддубного, що він тепер сам іде в ложу Василя Сталіна і починає йому там показувати чужу кров, і всі її теж побачили, армійську – і що тепер, хоч-не-хоч, а треба нагородити того чоловіка.
А де він?
А він, скориставшись панікою, швиденько на вокзал і їде додому і плаче:
– Як мені не судилося одержати зірок Героїв, то не судилося й получить Зірку чемпіона.
І ж тепер, не довіряючи госпіталям, які промарудили його цілу вусю війну, він вирішив лікувати свої рани сам. Для цього він зібрав усю свою силу і поселився в рідному селі, де правильним харчуванням буряків і чистим повітрям почав потроху, одну рану по одній, довершувати цю справу.
А всі ж земляки давно знають, що він стільки має нагород, з яких не має жодної. І починають говорити скрізь і скрізь писати й навіть по газетах. Бо це ж не просте діло – по закону той, хто має хоч дві Зірки Героя, мусить за це одержати один пам’ятник собі по місцю проживання – а тут, виходить, у цім підхарківському селі мусить стояти тепер одразу два таких пам’ятники, і це ж нечуваний факт героїзму – якого ніде на планеті Земля більше нема, а тільки в цім самім означенім селі.