Не помітивши містечка, приголомшений Колайчуков сів перепочити. Й навіть пригадав, що голосить інструкція в такім випадку:
«Не знайшовши ввіреної явки, слід неухильно власноруч створити означену».
Озирнувшись і не помітивши ніякої прикмети для такого творення, він вирішив її відшукати. Відсапавшись, рушив далі, вдаючи з себе простого мішочника, яких мусило бути за інструкцією чимало в окупованій зоні, він почав заучувати місцеві слова, видобувши їх з пам’яті: «вакуль», «пакуль», «магчімо», «пєвня гребєнь».
Правду сказати, він в глибині душі недолюблював тутешню мову через деяку нетотожність зі своєю рідною, яка була дуже, дуже гарною хоча б тим, що її ніколи не треба було вчити напам’ять.
Зате мішочник з нього був ідеальний, бо такого великого мішка, як в Колайчукова, ніхто тут не тягав на собі з часів ще допопередніх окупацій.
Пройшов він багацько, однак траплялися йому все такі ж знелюднені поселення, не годящі для створення нового підпілля. І це його дуже дратувало, додаючи снаги тягти ношу.
Коли він нарешті побачив іржаву колію, то дуже зрадів – це було єдине творіння людських рук, ним зафіксоване. Щасливий, він посунув уздовж, сподіваючись надибати таки населений пункт.
На першій же станції Казєлєнькі, недіючій, бо відсутній, його загребли колаборити з числа колишнього партактиву. Колайчуков застосував місцеву мову, однак вони одштовхнули його й почали битися за мішка, зроду не бачивши такого велетенського. А коли, врешті, розв’язали його, то на них накотилося оніміння. Адже усі вони колись схилялися перед грізним мармуровим ликом, ще на живій пам’яті кожного були події Всеєдиності, од якої вони тоді чудом вбереглися.
Це тривало зо півхвилини.
Отямившись, вони хутко напосілися на інструктора, навіть не підозрюючи, що то він. Позаяк їхній глузд не ладен осягнути присутності тут такого чоловіка, вони потягли його до комендатури.
Однак неоокупанти не спромоглися дати явищу належного тлумачення, бо були люди прості, змалку всі навчену на логіку, хоча й просту, військову. Тому вони позабивали йому цвяхи в нігті, поодбивали нирки й багато інших внутрішніх органів, перетворивши на зовнішні.
У відповідь той лише співав подумки:
Нас виростив Вождь бо
На вірність народу!..
А вголос Колайчуков наполегливо мовчав, насолоджуючись з їхньої безсилої люті над ним. Лише після цього вони почали здогадуватись, що тут готується якась глобальна акція, якщо заслано такого надто терплячого чоловіка, з отаким надзвичайним посланням. Те, що він геть не місцевий – було поза сумнівами – тут ще здавна викорінили всіх кремезних чоловіків.
Відбулося, коли його вперше привели з підвалу на допит в кабінет. Там він здригнувся. Ні, не перед новими тортурами, ні – до них його добряче натренували ще в училці. А він узрів перед собою одразу обох Вершителів, обидва були однаково мармурові, обидва велично мружилися, з добрячими чупринами... Й головне не те, що виконані в тому ж самому методі тотожного натуралізму, а що обидва виявилися вусатими.
Здригнувшись од такого, він, однак, завчено опанував себе, бо така б слабкість коштувала б йому Ідеї: один із вершителів був омріяним, вистражданим; а інший тотожник – загарбницьким, жорстоким, якого в училці він звик щодня бачити на карикатурах, а не в мармурі.
На превелике щастя, герготи тоді надто заглибилися в супроводжувальні папери й не помітили кількох миттєвих змін лиця прибулого. Тому й не звернули на тотожність Вершителів ані уваги: для них чужий тут був простим речовим доказом, не більше.
Поборовши себе ще раз, Колайчуков відсапався, згуртувався й врятував силу волі.
... тепер він лежав розчепірений на спеціальному катівному кріслі, подібному чимось до гінекологічного і дивувався – ніколи й гадки не мав, що в чоловіка можуть бути такі велетенські яйця, вони власні нагадували йому спортивну торбу з двома футбольними м’ячами, бо баскетбольних тоді ще не було, які він залюбки колись носив з собою на ті далекі, довоєнні шкільних часів спортивні тренування.
«Чому я не пішов у футболісти, а в політпрацівники?» – устигав він мріяти межи муками, герготи старанно й дбайливо катували, віддаляючи й віддаляючи момент смерті, однак не знали, що така методика не дивувала його, бо він проходив її ще на лабораторних заняттях в політшколі. Ліквідувати ж його зовсім вони просто не мали морального права, адже перебування їхнє в Блондонії мало таку ж саму, як і в нього мету: встановлення зв’язку із місцевим опором, а також виявлення явок, та, у разі відсутності таких – створення явок нових. Додати, що його мучила якась невловима заковика, якийсь вихід зі скрутної ситуації, однак ниточка ця невпинно уривалася новими нападами болю.