Бо Пєрцух був щасливо хильнув перед тим, як зобачити, що через поле просто на нього суне рудий од крові бюст Вершителя. У численних омріяних снах він так і являвся дідові брунатним од крові, ще од часів Всеєдиності, од перших її акцій – масового вивезення селян зі шкідливих на малярію боліт в далекі вічномерзлі болота, де малярії не існувало. А хто таки отут втримався, виморювали специфічною дієтою, тобто голодом під проводом великої мети згуртування навколо Ідеї, котру підривали шкідники на місцях, перегонщики, таємні підкуркульники, тощо, а потім і неоокупанти. Дід пережив усе це, затамувавшись, позабувавши увесь свій загиблий рід, аби вберегти голову й інстинкти до виживання.
Це щоб нарешті побачити: із мороку крізь виоране війною поле у виоране село вступає мармурове погруддя, дід одкинув вила, упав і заплакав, а погруддя переступило через нього, забрало з золи печену картоплю, забрало самогон й повагом зникло в тумані, що щедро сотався з малярійних, вічнонезамерзаючих боліт.
Одсапавшись од сліз, дід знайшов вила, обтрусив бадилля й безсило рушив до колишнього панського маєтку. Од нього лишилася лише нора, тобто підвал, бо його снаряди не зачепили, як і важка бульдозерна техніка за причини значної глибокості.
Там сидів колишній феодал, дідів ровесник, топив уламками власної підлоги й міркував про те, як йому зі своїми валізами чимшвидше вибратися звідсіля й встигти продати ці землі міжнародній біржі раніше, аніж світ дізнається, у що вони перетворилися.
Колись, замалку, він часто бавився з Пєрцухом на ставу, бо вони були тут найвправнішими пірнальниками. Коли той піддавався йому в змаганнях, панич дозволяв покататися на велосипеді.
Тут з’явився з мороку дід.
– Пєрцуха! – вигукнув пан і, широко розставивши руки, рушив до нього, той уважно подивився на свої вила, де на зуб заблукала мала картоплинка, а потім легко встромив у борлак Бродоському.
Колайчуков прийшов у невідомий і колись населений пункт, якого чотири рази перейменовували до війни, а по ній він остаточно зник разом із останньою своєю назвою. Посередині сиротіли уламки від постаменту Вершителя, який, як і по всіх тутешніх селах, прикрашав центр. Це нові окупанти п’ять хвилин бавилися, доки не розстріляли його, цементованого, на друзки.
Комісар підійшов до осиротілого місця, згріб побиті його шматки й обережно поставив нагорі мармурове погруддя. Постояв, схилившись, потім пригадав про печені картоплини в кишені, повільно й урочисто з’їв, на мить здалося, що одна, проткнута посередині, спливає кров’ю. Далі віднайшов теплу золу, що лишилася від села, закопався і проспав рівно дві доби.
Там, виявляється, таємно мешкали три істоти. Вони були такими злиденними, що давно втратили ознаки статі, а тому не викликали в завойовників бажання навіть їх убивати, бо нікуди було, не те, щоб ґвалтувати. Одна з них почула чиїсь важкі кроки через згарища, а коли вже наважилася виткнутися із пічнини, то помітила, що постамент посеред майдану – оновився.
Оговтавшись, швиденько покликала інших сотворінь, які довго і вперто не хотіли йти і зрити чудо. Вижили вони тут завдяки іншій дивовижі – літаки були розбомбили свої ж ешелони, аби не дісталися наступаючому ворогові, надибавши на косогорі понівечені вагони зі збіжжям, мешканці навколишніх сіл мали поживу й старанно приховували її од партизанів, чим і протрималися третю зиму.
Доки Колайчуков спав, сюди посповзалося населення мало не з усього адміністративного району, усі п’ятнадцять чоловік, вони розташувалися навколо постріляних уламків, де посередині баввонів гордий пам’ятник, такий же неушкоджений, як і до розстрілу. Й кожен по черзі підходив й торкався мармурової поверхні. Кожен до цього просто радів з факту, що вижив, незважаючи на війну, а тепер починав думати, як же його тепер жити далі? Коли тут отаке почало діятися.