Ця історія набула ще більшого розголосу після того, як через дві ночі погруддя вознеслося. Ніякого сумніву така версія не викликала, бо й усе населення, яке лишилося цілим, якби й разом узялося, то не спромоглося би бодай зсунути мармур з місця, а не те, щоб зняти його з уламків. Та ніхто й гадки не мав, навіть сам Колайчуков, що скульптура насправді не мармурова, а з набагато кращого матеріалу: такі серійно відливалися з надміцного гіпсу, в якого попередньо додавалася точна доза казеїнового клею та титанової пудри... Але!
Довгий шлях Колайчукова позначився заворушеннями та пожвавленням опору. Залишки населення гуртувалися, аби пошепки поділитися про пришестя бюсту, а потім ішли разом нищити окупантів, так було розібрано рейки на вузькоколійці Гать – Нові Мочарі, де загинув машиніст продуктових пульманів і розстріляли кондуктора. Підпиляно місток на річці Дриссі біля Жибунців – ворожа танкетка провалилася по льоду, об’їжджаючи його, ще й досі ветерани сперечаються, хто підпиляв; ще багато яких фактів можна б навести, однак вони лишилися геть невідомими через цілковиту знелюдненість краю.
Саме незримість емісарового походу надавала найбільшої правдивості відвідинам, і тому була дієвіша за будь-які реальні. Ніхто зі свідків не здолав би твердити, що то не марево.
Ось як це звучало з народних вуст:
«Розтоптаною, розтерзаною землею блукає дух Вершителя, весь у крові, дополовини з мармуру, а дополовини живий. Ходе од села до села й мовчить, а зупиняється лише на розбитих постаментах, і лагідно усміхається батьківською своєю усмішкою, хоч йому відбито носа, і навіть не нарікає на тих, хто тут його не вберіг. А потім іде далі, не питаючи ні дороги, ні шляху...»
Й почали злітати в повітря харчові потяги (Вакульскі повіт), палати зернові склади, особливо після цілковитого їхнього розтягання (Пакулічи) й навіть Боброва Гребля луснула од гніву й затопила повітове відділення в Магчімичах. Особливо після того, як у містечку Йом погруддя спочатку з’явилося, постояло добу, а на ранок йому обновився ніс і козирок на кашкеті.
Колабораніти, ті, які ще не перекинулися таємно до партизанів, щосили тепер шукали туди контактів і знаходили їх. Вони бо не знали, що Колайчуков здогадався з однієї картоплинки збити нехитрий крохмалистий клей, і, прокинувшись вночі од того, що гострі мармурові уламки боляче муляють під ребра, приліпив їх назад на належні місця.
Що й дехто із зайд-герготів здригнувся перед таким фактом й встановив однобічний зв’язок з опором через чорний ринок, наприклад в селі Малиї Казелєнькі. І замислився, в якім світі він живе, і на який він може потрапити, коли такі діла почали творитися в цій країні.
Один навіть бачив крізь бінокля – його увагу привернув вибух на мінному полі побіля Пєвнячих Гребянів, націливши туди оптику, узрів дивну там постать – дополовини кам’яну, дополовини з плоті. Потім на власні очі бачив, як ці дві половини раптом роз’єдналися й нижня почала гребтися у вивергнутій землі, вишукуючи щось. Й робила це доти, доки не стемніло. Далі цей спогад уривається через вечірнє потемніння, а потім нічне.
Що діти бачили й довго бігли слідом за легендою, а доки вона, нарешті впала, то наважилися підбігти й нагодувати нижню половину сушеними буряками. Одні божилися, що вона їла й мовчки лаяла жидів, бо ніде не трапляється населеного пункта, а лише там за інструкцією можна створювати нову явку й передати ношу. Інші присягалися – що молдованів, сперечаючись, й кожного разу доходили спільної думки, що молдавани бувають і єврейського походження.
Так чи інак, однак Колайчуков підупадав на силі, він частіше спотикався, а коли підводився, його обсідали страхи, що він може загубити носа й козирка. Тому він після кожного знищеного села знову одліплював фрагменти й дбайливо ховав за пазуху.
Настав той страшний момент у його житті, коли він виявив, що носити погруддя несила. Він уже кілька разів намагався завдати на себе бюст, однак – марно, він гучно падав на землю, дивовижно відлунюючись усередині самого себе.
Знесилений, герой упав на мармур і проспав до ранку. А коли прокинувся, побачив, що все геть навколо також з мармуру, тобто сяяло міцним льодом. Одірвавши себе од нього, а потім погруддя, він осягнув зі сну, що йому надіслано нову можливість – він обв’язав ношу ремінякою й легко потягнув за собою ковзкою стежкою.